Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Із Санліса ми рушили на батьківщину Філіпа Августа – інакше кажучи, в Гонес. На підступах до міста ми зустріли двох подорожніх: то були маршал Макдональд і мій вірний товариш Ід де Невіль. Вони зупинили нашу карету і розпитали про місцезнаходження пана де Талейрана; вони не приховували, що шукають його, щоб передати королю ультиматум: Його Величності і думати нічого про в’їзд до столиці до того часу, поки Фуше не стане міністром. Хоча я і пам’ятав про гнівний вигук Людовіка XVIII в Руа, мене охопила тривога. Я перепитав маршала: «Невже ми справді зможемо повернутися, лише виконавши цю жорстоку вимогу?» – «По правді кажучи, пане віконт, – відповів маршал, – я в цьому не певен».
Король пробув у Гонесі дві години. Залишивши пані де Шатобріан у кареті посеред дороги, я кинувся до мерії на чергову нараду. Там обговорювався захід, від якого залежала доля монархії. Зав’язалася суперечка: я стверджував, що Людовіку XVIII у жодному разі не слід включати до складу міністерства пана Фуше; мене підтримав лише пан Беньо. Король вислухав мене: я бачив, що він охоче дотримав би слова, даного в Руа, але у нього не було сил опиратися настановам Monsieur і вимогам герцога Веллінґтона.
В одному з розділів «Монархії згідно із Хартією» я коротко виклав міркування, якими керувався в Гонесі. Я говорив із запалом; усна мова має могутність, не доступну мові писемній; що ж до брошури, то в ній я писав: «Усюди, де дії уряду підлягають вільному обговоренню, людина, що може накликати на себе докори певного ґатунку, не має права стояти коло керма влади. Подібний міністр ризикує почути на свою адресу промови або слова, які змусять його подати у відставку одразу після засідання палати. Ця обставина – наслідок свободи, покладеної в основі представницького правління, – не була зрозуміла тоді, коли, незважаючи на більш ніж обґрунтовану огиду монарха, люди, зваблені славою знаменитої особи, ввели його до складу міністерства. Підвищення цієї особи мало привести або до знищення Хартії, або до падіння кабінету з початком сесії. Чи можливо уявити собі міністра, про якого я говорю, на засіданні палати депутатів, де обговорюється трагедія 21 січня, будь-якої хвилини його міг би покликати до права який-небудь депутат з Ліона, будь-якої хвилини він міг би почути жахливе: «Ти – той чоловік!» До послуг людей такого ґатунку можна відкрито вдаватися лише на очах німих вартових Баязетового сералю або німих політиків Бонапартового законодавчого корпусу». «Що трапиться з таким міністром, – говорив я, – якщо один з депутатів, піднявшись на трибуну з «Монітером» у руках, прочитає звіт Конвенту від 9 серпня 1795 року, якщо він зажадає вигнання Фуше, посилаючись на цей звіт, що «виганяє» вищезгаданого Фуше як (цитую дослівно) «злодія і вбивцю, чиї огидні злочини обіцяють ганьбу й безчестя будь-яким зборам, що зараховують його до своїх членів»?
Ось про що всі забули!
Врешті-решт, хай навіть хто-небудь мав нещастя вважати, ніби подібна людина може бути чимось корисна; у цьому разі треба було вдатися до його потрійної досвідченості таємно; але чинити насильство над думкою монарха і суспільства, не ховаючись надати влади людині, яку Бонапарт тільки що назвав негідником, – чи не означало це зрадити свободу і доброчесність? Чи варта корона такої жертви? Відтепер ми не мали права вигнати хоч кого б там було: кого можна вигнати, залишивши Фуше?
Партії діяли, не замислюючись про прийняту ними форму правління; всі говорили про конституцію, свободу, рівність і права народу, але ніхто їх не потребував; модні балачки: всі машинально цікавилися Хартією, у глибині душі сподіваючись, що незабаром від неї не залишиться й сліду. Ліберали і роялісти віддавали перевагу абсолютній монархії, направлюваній звичаями: такий склад розуму і спосіб життя французів. Матеріальні інтереси стояли на першому місці: ніхто не хотів відмовитися від горезвісних завоювань Революції; кожен гнітився власним життям і замишляв обтяжити ним сусіда; зло, запевняли нас, стало складовою частиною суспільного життя; відтепер йому призначено бути супутником будь-якої форми правління і наповнювати суспільство цілющою силою.
Мене посіла одна нав’язлива ідея – я мріяв про Хартію, що ґрунтується на релігії і моралі, і цього не могли пробачити мені прихильники деяких партій: на смак роялістів я занадто любив свободу, на смак революціонерів – занадто зневажав злочини. Якби я, ризикуючи своєю репутацією, не виклав французам основи конституційного правління, ультрароялісти і якобінці одразу ж заховали б Хартію в кишеню фрака, розшитого ліліями, або республіканської карманьйоли.
Пан де Талейран не любив пана Фуше; пан Фуше ненавидів і, що найдивніше, зневажав пана де Талейрана: честь, яку нелегко заслужити. Пан де Талейран, котрий спочатку уникав товариства пана Фуше, незабаром відчув, що йому не минути цього сусідства, і сам доклав рук до успішного завершення справи; він не зрозумів, що за наявності Хартії його присутність на посаді міністра не набагато доречніша, ніж призначення на цю посаду ліонського ката Фуше, не кажучи вже про їх возз’єднання в міністерстві.
Мої передбачення збулися дуже скоро: призначення герцога Отрантського міністром не тільки не дало ніякої користі, але, навпаки, обернулося великою ганьбою; самої думки про майбутню сесію палати було досить, аби міністри, надто слабо захищені від парламентської відвертості, розлучилися зі своїми портфелями.
Опір мій не вплинув: як кожна слабохарактерна людина, король закрив засідання, не ухваливши ніякого рішення; ордонанс було підписано пізніше, у замку Арнувіль.
Тут ради за всією формою вже не збирали; обговорення проходило у вузькому колі царедворців, звірених у таємницю. Пан де Талейран, випередивши нас, змовився зі своїми друзями. Прибув герцог Веллінґтон: він їхав у повозі, і пір’я на його капелюсі маяло у повітрі; на відзначення перемоги при Ватерлоо він мав намір двічі ощасливити Францію, подарувавши їй пана де Талейрана і пана Фуше. Коли йому заперечували, що герцог Отрантський – царевбивця і тому не надто підходить на роль міністра, він відповідав: «Це дурниці!» Ірландець, який сповідує протестантську віру, англійський полководець, чужий нашим звичаям і нашій історії, політик, який не бачив у французькому 1793 році нічого, окрім повторення англійського 1649 року, вирішував наші долі! Як низько ми впали з вини Бонапартового честолюбства!
Я
