Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

вченістю, освіту здобув посередню; напівчужоземець, він не мав уявлення про основні правила нашої мови: втім, яке значення мають граматичні помилки того, хто диктував свою волю цілому світу? Його бюлетені написані промовистою мовою перемог. Іноді, захмелівши від успіхів, він строчив їх на армійському барабані; велику скорботу порушував зловісний сміх. Я уважно прочитав усе написане Бонапартом, від перших дитячих творів, романів, брошур, адресованих Буттафуоко, «Вечері в Бокері» і приватних листів Жозефіні до п’яти томів його промов, наказів та бюлетенів, а також його неопублікованих донесень, зіпсованих редакторським пером чиновників пана де Талейрана. Я дещо тямлю в літературі: лише у паскудному рукописі, залишеному на Ельбі, я знайшов думки, гідні великого остров’янина:

«Буденні радощі так само огидні моєму серцю, як і звичайні страждання».

«Не я дарував собі життя, не мені й відбирати його у себе, аж поки воно само від мене відмовиться».

«Злий геній привидівся мені і напророкував мою загибель: пророцтво збулося під Лейпцигом».

«Я закляв жахливий дух новизни, що ходив по світу».

У всьому цьому, безперечно, натура Бонапарта виявилася уповні.

Бюлетені, промови, вітання, прокламації Бонапарта написані енергійною мовою, проте мова ця не була його винятковим надбанням; він був породженням епохи і революційного духу, який поступово покидав Бонапарта, бо Бонапарт діяв йому наперекір. Дантон говорив: «Метал плавиться; якщо ви не стежитимете за піччю, ви загинете в полум’ї». Сент-Жюст говорив: «Дерзайте!» У цьому слові – вся мудрість нашої революції; ті, хто роблять революції лише наполовину, просто копають собі могилу.

Чи піднімається Бонапарт у своїх бюлетенях вище цих гордих слів?

Що ж до численних томів, опублікованих під назвою «Записки про Святу Єлену», «Наполеон у вигнанні» і т. ін., і т. ін., то в книгах цих, записаних зі слів Бонапарта чи навіть під його диктовку, трапляються прекрасні описи воєнних дій, проникливі думки про деяких осіб, але кінець кінцем Наполеона хвилював лише він сам: він вихваляє себе, виправдовує своє минуле, вдається до заяложених істин, ставить читача перед доконаним фактом, вкладає собі в уста слова, що прийшли значно пізніше: важко зрозуміти, що належить Наполеону, а що – його секретарям у цих компіляціях, де «за» чергується з «проти»; де одна й та сама думка спочатку палко схвалюється, а потім зустрічається в багнети. Можливо, кожному зі своїх помічників він малював себе в іншому світлі, щоб майбутні читачі могли вибрати Наполеона на свій смак і уявити його на свій штиб. Він диктував свою історію такою, якою хотів би її бачити; він був подібний до автора, що пише критику на власний твір. Отже, немає нічого безглуздішого, ніж захоплюватися цими різномастими зібраннями, так мало схожими на «Записки» Цезаря – твір короткий, народжений великим розумом і оброблений видатним письменником; але й цим лаконічним коментарям, якщо вірити Азінію Полліону, бракувало правди і точності. «Пам’ятна книжка, ведена на Святій Єлені» гарна, хоча безмежні захоплення автора відгонять прекраснодушністю і наївністю.

За життя Наполеона особливу ненависть накликала на нього пристрасть принижувати геть усе: зайнявши місто, він одразу скасовував монархію та поновлював у правах двох-трьох комедіантів, пародіюючи всемогутнього Господа, що піклується і про величезний світ, і про крихітну мурашку. Йому мало було зруйнувати імперію, він ще й ображав жінку; йому подобалося зневажати гідність тих, над ким він здобув перемогу; а надто ж прагнув він змішати з гряззю і якнайболючіше ранити тих, хто наважувався чинити йому опір. Пиха його дорівнювала його удачливості; він гадав, що чим дужче принизить інших, тим вище підніметься сам. Ревнуючи до успіхів своїх генералів, він шпетив їх за свої власні помилки, бо себе вважав непогрішним. Огудник чужих достоїнств, він суворо дорікав помічникам за кожен неправильний крок. Він нізащо не промовив би тих слів, які сказав Людовік XIV маршалові де Вільруа після поразки при Рамії: «Пане маршал, у нашому віці людям рідко щастить». Наполеону невідома була ця зворушлива великодушність. Доба Людовіка XIV була творцем Людовіка Великого: Бонапарт створив свою добу.

Історія імператора, спотворена брехливими переказами, стане ще брехливішою з вини становища, в якому перебувало суспільство за Імперії. Якщо історія революції пишеться в пору, коли преса вільна, вона розкриває всі таємниці подій, бо кожен розповідає про те, що бачив: ми добре знаємо епоху Кромвеля, тому що кожен відкрито говорив протектору, що він думає про його діяння і його особу. У Франції істина іноді з’являлася на світло навіть за республіки, незважаючи на невблаганну цензуру катів; жодна партія не затримувалася при владі надовго, і супротивники, що скинули її, відкривали світові те, що приховували їхні попередники: від ешафота до ешафота, від однієї відрубаної голови до іншої люди були вільні. Але коли владу захопив Бонапарт, коли його поплічники надовго заткнули рота думці і французи перестали чути що-небудь, окрім голосу деспота, який вихваляв самого себе і не дозволяв говорити ні про що інше, істина покинула нас.

Так звані справжні документи тієї епохи недостовірні; у той час ніщо – ані книги, ані газети – не публікувалося без дозволу володаря; Бонапарт переглядав статті для «Монітера», префекти його слали з різних кінців країни донесення, привітання і славослів’я, що відповідали письмовим вказівкам паризької влади й умовленим думкам, які були зовсім протилежні справжній думці суспільства. Спробуйте написати історію на підставі подібних документів! Посилаючись у своїх неупереджених штудіях на справжні свідчення, ви будете підтверджувати брехню брехнею.

Якщо ж хтось засумнівається в тому, що обман панував скрізь, якщо люди, що не жили за Імперії, і далі вперто віритимуть тому, про що прочитають у друкованих джерелах, чи навіть тому, що їм удасться розшукати в міністерських архівах, досить буде навести неспростовне свідчення – думку Консервативного Сенату, декрет якого говорив: «Зважаючи на те, що свобода друку постійно утискалася свавіллям імперської поліції і що імператор завжди вдавався до преси для того, щоб наповнювати Францію та Європу вигаданими відомостями і брехливими думками, зважаючи на те, що акти і звіти, що їх розглядав Сенат, публікувалися в спотвореній формі, і т. ін.». Що можна заперечити на таку заяву?

Життя Бонапарта – безперечна істина, яку взялася описувати брехня.

6
Характер Бонапарта

Характер Наполеона спотворили страшенна гординя й безупинна вдаваність. Навіщо було йому перебільшувати свою могутність у пору, коли він панував над світом і сам бог війни дарував йому свою колісницю, яку штовхав уперед дух істот?

У жилах його текла італійська кров; зрозуміти його натуру було непросто: великих людей на землі так мало, що, на лихо, їм нема з кого брати