Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Проте непоправні ліберали сподівалися на успіх: люди, схильні захоплюватися, на кшталт Бенжамена Констана, люди дурні, на кшталт пана Сімонда-Сисмонді, збиралися віддати портфель міністра внутрішніх справ принцу де Каніно, портфель військового міністра генералу графу Карно, портфель міністра юстиції графу Мерлену. Вочевидь розбитий, Бонапарт не опирався демократичному руху, який, врешті-решт, поставляв рекрутів у його армію. Він дозволяв нападати на себе в памфлетах, карикатури повторювали йому: «Острів Ельба», як колись папуги кричали Людовіку XI: «Перонна». Обходячись запанібрата з утікачем, що врятувався з в’язниці, йому говорили про свободу і рівність; він із засмученим виглядом вислуховував ці рації. І раптом, розірвавши кайдани, які, як здавалося всім довкола, сковували його, він власною владою утверджує конституцію – не плебейську, але аристократичну конституцію, що іменується Додатковим актом.

Завдяки цьому спритному трюку він підставляє на місце жаданої республіки старе імперське правління, трохи підновивши його феодальний порядок. Додатковий акт сварить Бонапарта з республіканцями і викликає незадоволення у представників усіх інших партій. У Парижі панує розпуста, у провінціях анархія; військова і цивільна влади ворогують; тут юрба загрожує спалити замки і зарізати священиків, там піднімає білий прапор і вигукує: «Хай живе король!» Під цим натиском Бонапарт відступає; він позбавляє своїх надзвичайних комісарів права призначати мерів для комун і передає це право народу. Наляканий кількістю супротивників Додаткового акта, він складає з себе повноваження диктатора і, згідно з цим самим актом, ще, втім, не затвердженим нацією, скликає палату представників. Він ходить по вістрю ножа і, ледве уникнувши однієї небезпеки, стикається з іншою: яким чином йому, монархові на годину, заснувати спадкове перство, що його заперечує дух рівності? Як управитися з двома палатами? Чи будуть вони безмовно підкорятись йому? Як пов’язати їхню діяльність із задуманими зборами на Травневому полі, які тепер уже не мають сенсу, бо Додатковий акт набув чинності раніше за будь-яке голосування? А раптом тридцять тисяч вибірників, запрошених на Травневе поле, визнають, що можуть заступати всю націю?

Ці збори на Травневому полі, так пишно розписані заздалегідь, що відбулися 1 червня, виявилися насправді звичайним військовим парадом, що увінчався роздачею прапорів перед ніким не шанованим вівтарем. В оточенні своїх братів, вищих посадових осіб, маршалів, цивільних і суддівських чиновників, Наполеон проголошує суверенітет народу, ніскільки в нього не вірячи. Громадяни уявили, що цього урочистого дня приймуть конституцію, власноруч написану; мирні буржуа сподівалися, що цього дня Наполеон зречеться престолу на користь сина, – про це зречення агенти Фуше торгувалися в Базелі з князем Меттерніхом – а насправді все звелося до сміхотворної політичної подачки. Утім, законна монархія могла визнати ухвалення Додаткового акта втішнимдля себе: не рахуючи кількох розбіжностей, перш за все відсутності статті про скасування конфіскацій, цей документ повторював Хартію.

‹Клопоти і засмучення Бонапарта. Він готується до війни із союзниками, але не наважується озброїти народ. «Момент був підходящий: королі, що обіцяли своїм підданим конституційне правління, віроломно порушили обіцянки. Але з того часу, як Наполеон зажив влади, свобода стала йому ненависна; він визнав за краще програти, спираючись на своїх солдатів, аніж виграти, спираючись на свій народ»›

Що ж до нас, емігрантів, ми проводили час у рідному місті Карла V як тамтешні кумасі, котрі сидять удома перед уміло поставленим люстерком і витріщаються на солдатів, що проходять вулицею. Про Людовіка XVIII ніхто і не згадував; лише зрідка він отримував записку від князя де Талейрана, який уже збирався додому з Відня, або декілька рядків од членів дипломатичного корпусу, що перебували при герцогу Веллінґтоні, – пана Поццо ді Борґо, пана де Венсана і т. ін., і т. ін. Та й кому ми були потрібні! Людина, далека від політики, ніколи б не повірила, що каліка, який сховався на березі річки Ліс, знов опиниться на французькому троні після того, як у смертельній битві зійдуться тисячі солдатів, які не бачать у ньому ні короля, ні полководця, не думають про нього, не знають ані його імені, ані його долі. Два містечка стоять на карті поряд: Гент і Ватерлоо; ніколи ще одне з них не здавалося таким невідомим, а інше – таким уславленим: законна монархія нагадувала стару, розбиту карету, що припадає порохом у сараї.

Ми знали, що війська Бонапарта наближаються; весь наш гарнізон складався з двох невеликих рот під командою герцога Беррійського, принца, який не міг пролити свою кров за нас, бо обставини кликали його до іншого місця. Досить було тисячі французьких кавалеристів, щоб за кілька годин захопити нас усіх. Гентські укріплення були зруйновані; залишки кріпосної стіни супротивник міг легко взяти приступом, тим паче що місцеві мешканці дивилися на нас кривим оком. Повторилися сцени, бачені мною в Тюїльрі: для Його Величності таємно почали готувати карету; найняли коней. Ми, вірні міністри, попленталися б слідом, сподіваючись на милість Господню. Граф д’Артуа відбув до Брюсселя, щоб бути ближче до театру воєнних дій.

Пан де Блакас засумував і стривожився, а я, простак, утішав його смуток. У Відні до нього не були ласкавими; пан де Талейран його зневажав; роялісти покладали на нього провину за повернення Наполеона. Тому, на що б не повернули справи, йому не доводилося чекати нічого доброго; він не міг розраховувати ні на почесне вигнання до Англії, ні на високу посаду у Франції: я був його єдиною підпорою. Ми часто зустрічалися на Кінній площі: він трюхикав там геть самотній; я складав йому компанію і ділив його смуток. Ця людина, за яку я заступався в Генті і в Англії, а потім у Франції після закінчення Ста днів, людина, яку я пом’янув добрим словом навіть у передмові до «Монархії згідно із Хартією», – людина ця завжди шкодила мені; це ще півлиха; гірше інше: він занапащав монархію. Я не каюся в минулій дурості, але зобов’язаний виправити в цих «Записках» помилки, жертвою яких стали мій розум і добре серце.

18 червня 1815 року близько полудня я вийшов з Гента через Брюссельську заставу; мені хотілося прогулятися на самоті. У мене були з собою «Коментарі» Цезаря, і я не поспішаючи йшов дорогою, поринувши у читання. Я відійшов од міста вже майже на льє, коли до слуху мого раптом долинув глухий гуркіт: я зупинився і поглянув