Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
«Suma Teologica»[239] не визнає, що Бог може зробити так, аби минулого не було, але нічого не говорить про заплутане переплетіння причин і наслідків, а воно є таким усеосяжним і міцно збитим, що, мабуть, неможливо стерти ту чи ту подію в далекому минулому, хоч би якою незначущою вона була, без того, щоб не порушити сучасне. Змінити щось у минулому не означає змінити якийсь один факт; це означає також стерти його наслідки, кількість яких прагне до нескінченності. Одне слово, якщо ти змінюєш щось у минулому, ти створюєш другу історію всесвіту, яка відрізняється від першої. Так, у першій історії Педро Даміан помер у Ентре-Ріос, 1946 року. У другій — у Масольєрі, 1904 року. Саме в цій другій історії ми тепер живемо, але змогли скасувати першу не зразу, звідси й ті неузгодженості, про які я розповідав. Так, у полковника Діонісіо Табареса ця переміна відбулася в кілька етапів: спочатку він пам’ятав, що Даміан повівся як боягуз; потім забув про це повністю; потім пригадав його героїчну смерть. Не менш показовим є і випадок зі скотарем Абароа; він помер, на мою думку, тому, що володів надто суперечливими спогадами про Педро Даміано.
Що ж до мене, то мені, гадаю, така небезпека не загрожує. Я виявив і зафіксував на папері випадок, недоступний людському розумінню, таке собі викривлення раціональності їхніх уявлень; але деякі обставини пом’якшують цей моторошний привілей. По-перше, я не впевнений, що описав усе достоту, як воно було. Маю слушні підстави підозрювати, що в мою розповідь потрапили й сумнівні спогади. Не виключено, що Педро Даміан (якщо він існував) називався не Педро Даміаном і що я запам’ятав його під цим ім’ям, аби одного дня переконати себе в тому, що його історія була підказана мені аргументацією П’єтро Даміані. Щось подібне можна сказати й про вірш, про який я згадував у першому абзаці й у якому йдеться про безповоротність минулого. Десь 1951 року я вважатиму, що написав фантастичну новелу, а насправді я просто занотував реальний випадок. Хіба не так само наївний Верґілій подумав дві тисячі років тому, що передбачив народження людини, а насправді провістив прихід Бога?
Бідолашний Даміан! Смерть забрала його в двадцять років під час жалюгідної мало кому відомої війни майже в домашній збройній сутичці, але він досяг того, чого прагнув усім своїм серцем, і так довго прагнув, а більшого щастя, мабуть, не існує.
Deutsches Requiem[240]
Хай Він навіть забере в мене життя, на Нього я покладатимусь[241].
Книга Йова, 13, 15
Мене звуть Отто Дітріх цур Лінде. Один із моїх предків, Крістоф цур Лінде, загинув у кавалерійській атаці, яка визначила переможний результат битви під Цорндорфом{427}. Мій прадід по материнській лінії Ульріх Форкель був убитий у Маршенуарському лісі{428} французьким снайпером в останні дні кампанії 1870 року. Капітан Дітріх цур Лінде, мій батько, відзначився при облозі Намюра 1914 року, а через два роки — при форсуванні Дунаю[242]. Що ж до мене, то я буду розстріляний як убивця й кат. Таким був справедливий вирок суду, на якому я від самого початку визнав свою провину. Завтра, коли тюремні дзиґарі видзвонять дев’яту, я увійду в браму смерті; тож цілком природно, що я думаю тепер про своїх предків, адже я вже зовсім близько від їхніх тіней, адже, певною мірою, я і є ними.
Під час процесу (який, на моє щастя, тривав недовго) я сидів мовчки; виправдовуватися тоді означало б лише відтягнути ухвалення вироку й могло здатися боягузтвом. Але тепер ситуація змінилась; у цю ніч перед стратою я можу говорити, нічого не боячись. Я не збираюся просити прощення, оскільки не почуваю себе винним, але я хотів би, щоб мене зрозуміли. Ті, котрі зуміють зрозуміти мене, зрозуміють історію Німеччини й майбутню історію світу. Я знаю, що випадки, подібні до мого, які сьогодні вражають і здаються чимось винятковим, скоро стануть банальною повсякденністю. Завтра я помру, але я стану символом майбутніх поколінь.
Я народився в Марієнбурзі, 1908 року. Дві пристрасті, сьогодні майже забуті, допомогли мені з мужністю й майже радістю пережити найтяжчі роки — музика й метафізика. Я не зможу назвати всіх, хто зробив мені велике добро, але два імені я не можу обминути мовчанкою. Це — Брамс{429} і Шопенгауер. Захоплювався я й поезією; у цьому зв’язку я назву ще одне широко відоме германське ім’я — Вільям Шекспір. Ще раніше мене зацікавила теологія, але від цієї фантастичної науки (і від християнської віри) мене назавжди відохотили Шопенгауер — своєю логічною аргументацією — та Шекспір і Брамс — невичерпним розмаїттям своїх світів. Нехай кожен, хто, тремтячи від любові та вдячності, радісно умліватиме над тим чи тим твором цих обранців долі, знає, що і я, мерзенний, також тремтів од щастя над ними.
Десь 1927 року в моє життя ввійшли Ніцше та Шпенґлер. Один автор вісімнадцятого сторіччя відзначив, що ніхто не мусить нічим завдячувати своїм співвітчизникам; тож і я, щоби звільнитися від впливу, який починав гнітити мене, написав статтю під назвою «Abrechnung mit Spengler»[243], у якій відзначив, що найочевиднішою пам’яткою тих характеристик, які автор називає фаустіанськими, є не заплутана й суперечлива драма Ґете
