Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Взимку я мусив знову зробити візит полковникові Табаресу — мені бракувало знання однієї або двох обставин, без яких моє фантастичне оповідання вперто не хотіло набути своєї остаточної форми. Я застав у домі полковника ще одного літнього пана — доктора Франсиско Амаро з Пайсанду, який також воював у революційному війську Саравії. Цілком природно, розмова торкнулася битви під Масольєром. Амаро розповів кілька цікавих бувальщин, а потім додав, розтягуючи слова, ніби міркуючи вголос:
— Пам’ятаю, ми тоді заночували в «Санта-Ірене», й там до нас приєдналося декілька людей. Був серед них француз-ветеринар, який помер напередодні битви, й хлопець-стригаль з Ентре-Ріос, такий собі Педро Даміан.
Я урвав його, кинувши з дошкульною іронією:
— Авжеж, знаю. Той аргентинець, що дав маху під кулями.
Я замовк. Мої співрозмовники витріщилися на мене з подивом.
— Ви помиляєтеся, сеньйоре, — сказав нарешті Амаро. — Педро Даміан помер, як і годиться померти справжньому чоловікові. Була четверта година пополудні. На вершині протилежного пагорба закріпилася піхота колорадос{420}, і наші пішли в атаку на їхні позиції, зі списами напереваги. Даміан скакав попереду з гучним криком, і куля влучила йому просто в груди. Він іще підвівся на стременах, востаннє закричав і впав на землю, під кінські копита. Лежав мертвий, і остання атака під Масольєром промчала над ним. Такий сміливець — а йому ж і двадцяти не було.
Він розповідав, безперечно, про якогось іншого Даміана, але, сам не знаю чому, я запитав, а що ж він кричав.
— Лайку, — сказав полковник. — Як і завжди в атаці.
— Можливо, — погодився Амаро. — Але він також кричав: «За Уркісу{421}!»
Ми помовчали. Потім полковник пробурмотів:
— Так ніби не під Масольєром він був, а в Каганчі{422} або Індіа-Муерте{423}, років сто тому.
І додав із щирим збентеженням:
— Я командував тим військом, але присягаюся, що оце вперше чую про якогось Даміана.
Ми так і не домоглися, щоб він його пригадав.
В Буенос-Айресі я був приголомшений не менше, зустрівшись зі ще одним випадком такої забудькуватості. В підвалі англійської книгарні Мітчела біля одинадцяти томів незрівнянного Емерсона я зустрів якось увечері Патрісіо Ґаннона{424} й запитав, як йому ведеться з його перекладом вірша «The Past». Він відповів, що й не думав за нього братися й що іспанська література надто занудна, аби була потреба додавати до неї ще й твори Емерсона. Я нагадав йому, що він обіцяв надіслати мені цей переклад у тому самому листі, в якому повідомив про смерть Даміана. Патрісіо запитав у мене, хто такий Даміан. Я почав пояснювати йому, та коли майже з жахом переконався, що він абсолютно не розуміє, про кого я говорю, то поквапився перевести розмову на наклепників, котрі намагалися очорнити Емерсона, поета ще складнішого, ще вправнішого й, безперечно, ще оригінальнішого, ніж бідолашний По.
Я мушу згадати про ще кілька подій. У квітні я одержав листа від полковника Діонісіо Табареса. Затьмарення пам’яті у нього вже минуло, й тепер він добре пригадував хлопчину з Ентре-Ріос, який мчав попереду під час атаки під Масольєром і якого того ж таки вечора поховали товариші біля підніжжя пагорба. У липні я проїздив через Ґвалеґуайчу; але не зміг знайти дорогу на Даміанову ферму, бо ніхто вже про нього не пам’ятав. Я мав намір поговорити зі скотарем Дієго Абароа, який був при смерті Даміана, але й він помер іще до зими. Я спробував поновити в пам’яті риси Даміана, та через кілька місяців, гортаючи якісь альбоми, я переконався, що похмуре обличчя, яке мені вдалося пригадати, належало знаменитому тенорові Тамберліку{425}, в ролі Отелло.
Тоді я перейшов до припущень. Найпростішим, але й найменш задовільним було те, що існували два Даміани: боягуз, який помер в Ентре-Ріос 1946 року, й сміливець, який поклав голову під Масольєром 1904 року. Вада цього припущення полягає в тому, що воно не пояснює найзагадковішого: дивних пригод, які сталися з пам’яттю полковника Табареса, котрий спершу геть-начисто забуває не тільки образ, а й ім’я знайомої йому людини, а потім знову пригадує ім’я, але образ змінює. (Я відкидаю, я не хочу навіть розглянути найпростішу можливість: те, що перший образ мені просто примарився.) Набагато цікавішим є надприродне тлумачення, яке запропонувала Ульріка фон Кюльман. Педро Даміан, вважає Ульріка, загинув у битві, але в свою останню хвилину звернувся до Бога з молитвою, щоб Він надав йому можливість повернутися в Ентре-Ріос. Бог завагався на секунду, перш ніж надати йому цю ласку, й у цю секунду той, хто її просив, помер, і кілька людей бачили, як він упав із коня. Бог, як відомо, не може змінювати минуле, але Він може змінити його образ, отож Він змінив образ смерті на образ непритомності, й привид Даміана повернувся на свою батьківщину. Він повернувся, але нам не слід забувати, що то був тільки привид. Він жив у самотині, без жінки, без друзів; він любив усе, що його оточувало, і вважав його своїм, але був від нього далеко або ніби на протилежному боці скла; він «помер», і його плинний образ розвіявся, зник, як ото зникає вода у воді. Це припущення помилкове, але, мабуть, саме воно наштовхнуло мене на істинне витлумачення (на те, яке я сьогодні вважаю істинним і яке є водночас і найпростішим, і найнезвичайнішим). Майже чудом я знайшов його в трактаті «De Omnipotencia»[238] П’єтро Даміані{426}, на який мене наштовхнули два вірші з двадцять першої пісні «Раю», де саме й порушується проблема тотожності. В п’ятому розділі цього трактату П’єтро Даміані стверджує, всупереч Аристотелю і Фредеґару Турському, що Бог може зробити так, аби не було того, що колись було. Я вдумувався в ці давні теологічні суперечки й почав розуміти трагічну історію дона Педро Даміана.
А розумію я її так. Даміан повівся боягузливо в битві під Масольєром і все своє подальше життя мріяв спокутувати свою ганьбу. Він повернувся в Ентре-Ріос; не підняв руку
