Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Макалістер нагадав йому про категоричний імператив:
— Дійте так, аби кожен ваш учинок був гідний стати загальним правилом поведінки людства.
— Як на мене, це повне безглуздя, — заперечив Філіп.
— Оце ви нахаба, казати таке про тезу Іммануїла Канта, — присоромив його Макалістер.
— Чому? Сліпе повторення чиїхось слів руйнівне: на світі достобіса можливостей для наслідування. Кант робив якісь висновки не тому, що вони істинні, а тому, що він Кант.
— Гаразд, чому тоді ви заперечуєте проти категоричного імперативу?
(Вони сперечалися так гаряче, наче мова йшла про долі імперій.)
— Він стверджує, що можна вибирати свій життєвий шлях за допомогою зусиль чи власної волі. А ще він стверджує, що розум — найнадійніший поводир. Але чим його накази кращі за підказки пристрасті? Вони різні. Ось і все.
— Схоже, ви справжній раб своїх пристрастей.
— Я залишаюся рабом, тому що нічого не можу вдіяти, а не навмисно, — засміявся Філіп.
Розмовляючи, він думав про гаряче божевілля, що штовхало його до Мілдред. Пригадував, як повставав проти нього і як відчував, що воно зникає.
«Дякувати Богу, тепер я від цього всього звільнився», — подумав юнак.
Утім, навіть тепер він не був упевнений у щирості цих слів. Опинившись у полоні пристрасті, він почувався надзвичайно рішучим, а його розум працював із небаченою силою. Він жив повнішим життям, насолоджуючись власним існуванням, а це дещо позбавляло його сьогодення барв. Бурхливе, приголомшливе відчуття життя було нагородою за всі страждання, яких він зазнав.
Необережні Філіпові слова втягнули його в суперечку про свободу волі, і Макалістер завдяки своїй чудовій пам’яті викладав на стіл один аргумент за одним. Він насолоджувався діалектикою і змушував Філіпа суперечити власним словам; він заганяв хлопця в кут, із якого можна було вибратися лише завдяки нищівним поступкам; він вражав його логікою і добивав авторитетами.
Нарешті Філіп сказав:
— Гаразд, мені нічого не відомо про інших людей. Я кажу лише про себе. Ілюзія безперешкодного волевиявлення так глибоко вгризлася в мою свідомість, що я не можу від неї позбутися, але знаю, що це лише ілюзія. Утім, ця ілюзія залишається одним із найвагоміших мотивів моїх учинків. Перш ніж щось зробити, я відчуваю, що маю вибір, і це впливає на мої подальші дії; але потім, коли справу зроблено, я розумію, що від початку існування світу вона була неминучою.
— І який ви з цього робите висновок? — поцікавився Гейворд.
— Ну, здебільшого, що шкодувати немає сенсу. Є каяття, та нема вороття, адже всі сили всесвіту втілювали це в життя.
68
Прокинувшись одного ранку, Філіп відчув, як запаморочилося в голові, і знову ліг у ліжко, несподівано зрозумівши, що захворів. Усі кінцівки боліли, а тіло тремтіло від лихоманки. Коли господиня принесла йому сніданок, Філіп погукав її крізь відчинені двері, повідомив, що нездужає і попросив горнятко чаю та скибочку хліба. За кілька хвилин у двері постукали, й увійшов Ґріффітс. Вони вже понад рік жили в одному будинку, але їхнє спілкування обмежувалося кивками один одному в коридорі.
— Знаєте, я почув, що ви кепсько почуваєтеся, — пояснив Ґріффітс, — і вирішив зайти подивитися, як вам тут ведеться.
Філіп сам не розумів, чому зашарівся, і запевнив, що все це дрібниці. За кілька годин із ним знову все буде гаразд.
— Гаразд, дозвольте мені поміряти вам температуру, — наполягав сусід.
— Це не обов’язково, — дратуючись, заперечив Кері.
— Ну ж бо.
Філіп запхав термометр до рота. Ґріффітс, весело теревенячи, трохи посидів біля нього на ліжку, а потім дістав термометр і подивився на нього.
— Ого, лише подивіться на це, друже, вам краще лежати, а я приведу старого Дікона, нехай вас огляне.
— Дурниці, — озвався Філіп. — Не варто так перейматися. Мені не хочеться вас турбувати.
— А ви не турбуєте. У вас температура, тож краще залишатися в ліжку. Так ви й зробите, еге ж?
Його поведінка була сповнена якогось шарму, хитросплетіння серйозності й люб’язності, і це робило юнака безмежно привабливим.
— Ви чудово знаєте, як доглядати за хворим, — пробурмотів Філіп, із усмішкою заплющуючи очі.
Ґріффітс збив Філіпові подушку, спритно розправив простирадла і підгорнув ковдру. Потім він вийшов до Філіпової вітальні в пошуках сифона з водою, та не знайшовши його, приніс зі своєї кімнати, а тоді запнув завіси.
— Зараз спробуйте поспати, а я приведу старигана, щойно він закінчить обхід.
Кері здалося, наче спливли години, перш ніж хтось з’явився. Голова розколювалася, кінцівки гули, і хлопець боявся розплакатися. Нарешті у двері постукали, й увійшов здоровий, міцний і радісний Ґріффітс.
— Ось доктор Дікон, — повідомив він.
Лікар підійшов ближче. Це був спокійний літній чоловік, Філіп бачив його у шпиталі. Кілька запитань, швидкий огляд — і діагноз готовий.
— Що скажете ви? — поцікавився чоловік у Ґріффітса.
— Грип.
— Абсолютно точно.
Доктор Дікон окинув оком убогу зйомну кімнатку.
— Чи не хочете ви лягти до шпиталю? Вас покладуть до окремої палати і доглядатимуть краще, ніж тут.
— Я радше залишуся тут, — озвався Філіп.
Йому не хотілося нових клопотів, до того ж він завжди соромився у нових умовах. Йому не подобалася думка, що в похмурій чистоті шпиталю про нього піклуватимуться медсестри.
— Я можу доглянути за ним, сер, — одразу запропонував Ґріффітс.
— Ох, прекрасно.
Він виписав рецепт, пояснив, як пити ліки, і пішов.
— Тепер вам доведеться мене слухати, — зрадів сусід. — Я ваша медсестра вдень і вночі.
— Дуже люб’язно з вашого боку, але мені нічого не знадобиться, — запевнив Кері.
Ґріффітс поклав велику прохолодну й суху долоню, дотик якої здавався дуже приємним, йому на чоло.
— Я швиденько збігаю до нашої аптеки, візьму ліки й одразу повернуся.
Незабаром він приніс пігулки й дав їх Філіпові, а потім пішов нагору по свої книжки.
— Ви не заперечуєте, якщо я сьогодні позаймаюся у вітальні, правда ж? — поцікавився він, спустившись до Кері. — Двері я залишу відчиненими, тож гукайте, якщо щось знадобиться.
Трохи пізніше Філіп прокинувся від важкої дрімоти й почув у вітальні голоси. До Ґріффітса навідався хтось із
