Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович
Парабелум-люгер дуже надійний у роботі. Нечутливий до бруду та піску. Характеризується сильним та дуже щільним боєм, точним, як у гвинтівки. Завдяки оптимальному нахилу ортопедично виконаної рукоятки, пістолет зручно сидить у руці. Дальність бою за межею будь якого іншого пістолета - 150 метрів! Дизайн парабелума налаштовує психіку стрільця на впевнену, безкомпромісну жорсткість. Феномен цей досі не вивчено. Грізна зброя. У деяких країнах парабелум навіть оголошено зброєю цілеспрямованого знищення та заборонено до користування. Пригадавши всі ці чесноти, незважаючи на дефіцитність набоїв - 9 мм, вибір було остаточно зроблено на користь німця.
На базі, де нас розмістили, мене найбільше здивувала цілковита відсутність караульної служби. І це за того, що тут же були склади з артилерійськими снарядами. Ситуація ускладнювалась тим, що навколо нашого розташування стояли п’ятиповерхівки, в яких жило переважно російське населення. Що саме по собі створювало сприятливий ґрунт для роботи «п’ятої» колони. Тож на пости довелося розставляти своїх людей. Удень біля воріт, вночі - подвійний пост біля складів із боєприпасами.
Першої ж ночі мене розбудив постріл, за яким почулися божевільні вигуки: «Убили, убили!» Прихопивши зброю, я вискочив назовні. Стискаючи в руках автомат, поблизу КПП стояв вартовий Шаміль. Він був блідий і весь тіпався.
За два метри від нього на землі лежав грузин. Незабаром підбіг поручник Байда з двома стрільцями. Я нахилився над грузином: на його щастя, рана не була серйозною - куля зачепила тільки ліве плече. Переляканий Шаміль (ще б пак - уперше стріляв у живу людину) доповів:
- Стою на посту. Він іде. Кричу: «Стій! Пароль!» А він добре напідпитку. «Я тебе дам сечас парол. Я тут десят лет хаджу, нікто парол не спрашівал. Вот счас табе уші надеру!» Ну я й стрельнув.
Вартового на посту замінили, грузину надали першу медичну допомогу - через характер поранення він другої й не потребував. Мені ж треба було доповісти командирові батальйону. Йдучи до нього, я, відверто кажучи, хвилювався. Що не кажи, міжнародний скандал - союзника підстрелили.
У кімнаті на ліжку сидів батоно Вахо, наш комбат, і задумливо чухав живіт. (Під час боїв за Шрому комбат Вахтанг Кілаурідзе під кулеметним вогнем самотужки виніс із бою двох своїх поранених бійців).
- Сотнику, що там за галас?
- Та розумієте, пане комбат, мій вартовий підстрелив вашого хлопця. Той не хотів говорити пароль.
- Що, убив, чи як?
- Та ні, лише подряпав, куля пройшла по дотичній.
- Шкода. Якби убив, могли б дисципліну підтягнути. А то лазять п’яні по ночах без діла.
Вахо підвівся, підійшов до столу, налив дві чарки коньяку:
- А взагалі, сотнику, давай вип’ємо за маму мого солдата. За те, що не доведеться їй плакати за свого сина, і за маму твого стрільця, що не навчила його влучно стріляти!
- Ну, щодо влучності стріляти, то це мені мінус, - мовив я, перехиляючи чарку.
Наступної ночі історія продовжилась. Близько першої ночі я почув якійсь галас поблизу КПП. Швиденько підбіг. З одного боку шлагбаума стояв мій вартовий, ройовий Рута. З другого боку - лейтенант Тітілебі. Він кричав:
- Падажді! Не стріляй! Сейчас вспомню. Вах! Как же ето будет по рускі? Как же он називається? А, вспомніл! Лошад паласатий.
Я все зрозумів. Тієї ночі пароль був «Зебра», а оскільки ми не володіли картлі, а грузини - українською, це вносило деякі непорозуміння в стосунки, бо спілкуватись доводилося мовою окупанта. До речі, нічні вештання наших союзників після цього припинились.
За кілька днів нас підняли по тривозі й перекинули в район сухумського маяка й радіолокаційної станції, де очікувалось вторгнення російського морського десанту. Як морський офіцер, я уявляв собі, що це таке. Кораблі завжди прикривають десант гарматами головного калібру. Якщо такий залп накриє піхоту, то від неї залишиться тільки місиво з крові, залишків обмундирування та прибережної гальки. А відповісти, крім як спареною 23-мм «зушкою», ми не могли, бо жодної серйозної зброї ми не мали. Залишався єдиний вихід: закопатись якнайглибше в землю, підпустити десант аж до узбережної лінії, сподіваючись, що він прикриє нас від артобстрілу кораблів.
Усі отримали завдання, й інженерні роботи закипіли. Я пішов знайомитися з сусідами праворуч. Це був невеличкий грузинський підрозділ, чоловік із 10 - 12, але їх прикривала добре замаскована «Шилка». Повернувшись, я побачив натовп грузинів із сусідніх підрозділів. У центрі стояв ройовий Обух і, розмахуючи руками, щось жваво розповідав. Він присідав, падав, перекочувався - здалеку це нагадувало шлюбні танці гамадрилів.
- Обух, вам наказано викопати окоп для стрільби лежачи, - звернувся я до нього. - Що ви тут робите? Ще й людей навколо себе зібрали.
- Розповідаю союзникам, пане сотнику, як воюють білі найманці в Родезії, - витягнувся Обух.
«От ідіот, - подумав я, - тут серце зупиняється в очікуванні обстрілу 12-дюймових гармат, а він влаштував щось на кшталт античного театру на берегах Колхіди».
- А окоп, - доповів Обух, - я вже викопав, можете подивитися.
Ми підійшли до невеличкого заглиблення, яке, здавалося, вигріб кіт для своїх фізіологічних потреб. Я навіть розгубився:
- Але ж, враховуючи нахил до води, атакуючим буде видно за бруствером ваш зад і ваші ноги.
- Нічого подібного, - відбивався Обух, влаштувавшись для наочності в заглибленні.
- За Клаузевіцом, - він назвав том і сторінку, - окопи для стрільби лежачи копають саме так.
Я вирішив, що немає сенсу заглиблюватись у суперечку із посиланням на