Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович

Закипаючи праведним гнівом та бачачи нашу чисельну перевагу, бармен викликав міліцію. Пригодований ним правоохоронець лише краєм ока поглянув на моє «в’єтнамське» посвідчення й утратив до пригоди будь-який інтерес. На обличчі бармена читалось явне розчарування: ні здерти грошей, ні хоча б набити нам морди він не міг.

- Зі своїх покриєш, халдей, не збіднієш.

Я допив коньяк і, наскільки дозволяла координація, переможно рушив до номеру. Все вийшло приблизно, як у тій російській байці (подаю мовою оригіналу):

- Сидели в кафе, никого не трогали, говорили о Пушкине.

- А что вы говорили о Пушкине?

- Ну, что обезьяна черножопая, чурка африканская, понаехало выблядков в Царское село.

Наступного дня наш літак вилетів до Ташкента. Там в аеропорту, доки нас возили на обід, якась сволота поцупила з салону літака чотири пляшки горілки. До честі повітряного флоту, командир корабля підтримав претензії морського флоту й відмовився злітати доти, доки горілку не повернуть «звідки взяли». Через півгодини, охорона летовища привела до нас на суд та розправу двох у зюзьку п’яних прибиральників. Усе було ясно, речові докази було безнадійно втрачено. Працівники аеропорту, з поваги до «добровольців-інтернаціоналістів», компенсували наші втрати дюжиною пляшок портвейну «Агдам» місцевого винзаводу. Тож у такому веселому настрої, та й ще підігріті винними парами, ми приземлилися в Ханої. Що було далі, розповім вже в іншому розділі, а зараз повернімось на літовище в Сухумі.

Мене попередили, що в Сухумі нас зустрічатиме командир морської піхоти майор Кілаурідзе на чорній «Волзі». Природно, я не сподівався побачити такий собі лакований лімузин. Усе-таки війна. Але те, що нас зустрічало в Сухумі!… Уявіть машину без обох передніх і з одним заднім крилом та рясно посіченими кулями залишками кузова. Надалі мені доводилося користуватись послугами цієї «бойової машини піхоти» досить часто. До речі, що-що, але двигун її працював справно.

РОЗДІЛ 3

Людина - прилад штучний, для неї запчастин не виготовляють, тому для себе особливо цінний.

Батальйон, куди нас привезли, розмістився на території пансіонату «Сіноп» на околиці Сухумі. Наступного дня отримали зброю. Ми одразу здивували союзників своїми маніпуляціями з МСЛ - малими саперними лопатами - та штик-ножами. Багато людей недооцінюють їх, навіть більше - взагалі не вважають їх за зброю. МСЛ же в цьому розумінні нічим не відрізняється від кийка, але в тому, що стосується її бойових якостей, перевершує й кийок, і звичайну арматуру. Загострюємо всі три краї леза лопатки. У держаку робимо отвір, пропускаємо туди міцну мотузку - й усе, зброя готова. Техніка використання лопатки проста: це штрикальні удари лезом, махові удари в різній площині, проколото-різані ураження, удари плазом із метою оглушити супротивника, короткі багнетні удари на близькій відстані, а як мачете, та ще й у субтропічному лісі - вона взагалі поза всякою конкуренцією. Штик-ніж - руків’я з пластмаси, в середній частині розширене, щічки руків’я скріплено гвинтом. Піхви пластикові, разом із ножем використовуються для різання дроту. Вага штик-ножа без піхв 0,25 кг, з піхвами 0,4 кг. Загальна довжина без піхв 28,8 см, з піхвами - 34,2 см. Довжина леза 15,8 см, ширина 2,2 см. Ножем можна перерізати дріт діаметром від 0,3 до 2,5 мм. Пластикові піхви та рукоять витримують напругу до 3500 вольт. На жаль, якість цих ножів нижча за будь-яку критику. Мені неодноразово доводилось бачити, як леза ламалися від падіння на бетонну підлогу або за спроби використати їх замість важеля. Та попри всі негаразди, в добре загостреному стані штик-ножі не один раз ставали нам у пригоді.

Я запускав у зброярню хлопців по одному та дозволяв самим добирати собі зброю, маючи намір пізніше скоригувати.

Я ще не досить добре знав своїх стрільців і за цим заходом хотів до них ближче придивитися. Здатність відмовитися від непотрібної зброї відрізняє професіонала від аматора. Новобранець тягне на собі цілий арсенал, чим тільки ускладнює собі життя. Зайвий ствол, особливо в гірській війні - він і є зайвий. Нічого не вирішує, тільки заважає. Професіонал бере тільки необхідне.

На цій перевірці всіх вразив Обух. Зайшовши з ним до зброярні, я запропонував йому свободу вибору, а сам вийшов у справах. Минуло хвилин із тридцять, заходжу. Стоїть Обух, перед ним купа зброї. Роздивляюся: станковий кулемет Калашникова ПК, протитанковий гранатомет РПГ-7В, пардплед з гранатами до нього, АКМ, гвинтівка «Мосіна» (простомовно трьохлінійка) з оптичним прицілом, пістолет ПМ та, звичайно, купа набоїв на два дні доброго бою.

- Навіщо тобі цей арсенал?

- Пане сотник, ви не розумієте, це ціла стратегія, така собі філософія війни. Уявіть, на мене наступає рота, підсилена танками. Снайперською гвинтівкою, ще на далекій відстані, вибиваю командний склад, вогнем кулемета відсікаю піхоту, з РПГ-7В спалюю танки, переходжу в контратаку, підтримуючи себе автоматним вогнем.

- Ну, а пістоль тобі, напевно, потрібен, щоб у фіналі не потрапити в полон і застрелитись, - єхидно підказав я.

Отже, є чоловік-оркестр, у нас же з’явився чоловік-батальйон, подумав я.

- Якщо ти все це зможеш звідси винести, то хай так воно і буде, - сказав я, краєм ока помітивши, що й кишені в нього вщерть набиті гранатами.

Обух став схожий на смереку, перевантажену ялинковими прикрасами, але попри свої героїчні зусилля увесь арсенал потягти таки не зміг. Довелося припинити комедію. Обухові, як людині фізично добре розвиненій, та, що гріха таїти, одному з кращих стрільців загону, віддали кулемет, залишили й пістолет, з яким він ніяк не хотів розлучатись. Так би мовити, як моральну компенсацію за втрачений арсенал.

Декому може здатися, що я підсміююсь або навіть намагаюся принижувати українського вояка, але це зовсім не так. Я намагаюсь у своїх спогадах, по-перше, бути абсолютно відвертим, а по-друге, показати українця, стрільця УНСО, таким, яким він був насправді. Боявся бути вбитим, за нагоди був не проти випити, закохувався. Тобто був такий, як ти, читачу, але він ставив понад усе свою приналежність до української нації. Тут на Кавказі на нас, українських вояків, дивиться сто пар очей, говорили та відчували вони. Живі та мертві.

Собі я взяв автомат АКСМ-74У, росіяни його називають «сучкою», ми назвали його по українському - «карапуз». Підключивши до нього ріжок від ручного кулемета на сорок п’ять набоїв, я одержав досить-таки грізну зброю для ближнього лісового бою. Як особисту зброю я придивився собі револьвер системи наган. Цей револьвер винайшли ще 1895 року. Становить собою унікальну систему, в якій цілком виключається прорив порохових газів між люфою та барабаном. Барабан нагана, в каморах якого розміщено