Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Країна можливостей, — промовила Джул лише для того, щоб подивитись, який напрямок обере Іммі.

— Це те, у що вони вірили, але я не думаю, що це дійсно правда, — відповіла Іммі. — Типу півгодини перегляду новин вистачить, аби збагнути, що тут більше можливостей для білих людей. І для тих, хто розмовляє англійською.

— І для людей із твоїм типом акценту.

— Зі східного узбережжя? — запитала Іммі. — Гадаю, так. І для неінвалідів. О, і для чоловіків! Чоловіки, чоловіки, чоловіки! Чоловіки досі розгулюють, наче Сполучені Штати — це велика цукерня й усі тістечка для них. Ти так не вважаєш?

— Я не дозволю їм з’їсти моє тістечко, — відповіла Джул. — Це моє сране тістечко і я його їстиму.

— Так. Ти захищаєш своє тістечко, — сказала Іммі. — І ти отримаєш його — шоколадне, з шоколадною глазур’ю, типу п’ятишарове. Проте, як на мене, справа ось у чому: ну ж бо, назви мене дурепою, але я не хочу тістечка. Можливо, я навіть не голодна. Я намагаюся просто бути. Існувати і насолоджуватися тим, що є переді мною. Я знаю, це розкіш, і я, напевно, сволота навіть через те, що володію нею, але я також думаю, що намагаюся цінувати її. Люди, дозвольте мені просто бути вдячною за те, що я тут, на цьому пляжі, й не почуватися так, наче мушу весь час боротися.

— Я гадаю, ти помиляєшся щодо американської мрії, — мовила Джул.

— Ні, не помиляюся. Чому?

— Американська мрія — це бути героєм бойовика.

— Серйозно?

— Американці люблять воювати, — сказала Джул. — Ми прагнемо змінити закони або зламати їх. Нам подобаються ті, хто чинять самосуд. Ми в захваті від них, так? Супергерої, серії фільмів «Викрадена», що завгодно. Нам аби рухатися на захід і захоплювати землі тих людей, які мали її раніше. Безжально вбивати так званих поганих хлопців і боротись із системою. Ось це американська мрія.

— Розповіси це моїй мамі, — промовила Іммі. — Скажи: «Добридень! Іммі хоче вирости і радше чинити суд Лінча, аніж бути промисловим магнатом». Подивишся, що станеться.

— Я з нею поговорю.

— Добре. Це все виправить, — Іммі хихикнула і перекотилася на пляжному покривалі. Вона зняла сонячні окуляри. — У мами є переконання щодо мене, які не вписуються. Типу в дитинстві мені було б дуже важливо мати кількох друзів, яких також усиновили, щоб я не почувалася самотньою, інакшою абощо. Але на той час вона твердила щось на кшталт: «З Іммі все гаразд, їй це не потрібно, ми саме такі, як інші родини!» Згодом, п’ятсот років потому, у дев’ятому класі, вона прочитала статтю в журналі про названих дітей і вирішила, що мені треба потоваришувати з тією дівчиною, Джолі, яка щойно почала вчитись у Ґрінбраярі.

Джул пам’ятала її. Дівчина з вечірки до дня народження та з Американського театру балету.

— Моя мама уявляла нас двох разом, і я намагалась, але тій дівчині насправді не подобалася, — вела далі Іммі. — У неї було блакитне волосся. Дійсно дуже круте. Вона дражнила мене через моє ставлення до безпритульних котів та через читання «Гейді», вона сміялася з музики, яка мені була до душі. Але моя мама й далі телефонувала її матусі, вибудовуючи плани для нас обох. Вони уявляли між нами той цілісний зв’язок названих дітей, що ніколи не існував, — Імоджен зітхнула. — Все це було сумно. А згодом вона переїхала до Чикаґо, і моя мама облишила цю ідею.

— Тепер у тебе є я, — сказала Джул.

Іммі підвелася й торкнулася потилиці Джул.

— Тепер у мене є ти, і це робить мене менш ненормальною.

— Менш ненормальна — то добре.

Іммі відкрила охолоджувальну камеру і дістала дві пляшки домашнього холодного чаю. Вона завжди брала напої на пляж. Джул не подобалися тонкі шматочки лимону, що плавали в чаї, але вона все одно трішки надпила.

— Тобі гарно з короткою зачіскою, — додала Іммі, знову торкаючись шиї Джул.

На зимових канікулах після першого року навчання у коледжі Імоджен нишпорила в шафці для документів Ґіла Соколоффа, шукаючи записи про усиновлення. Знайти їх було неважко.

— Думаю, мені здавалося, що прочитання документа допоможе мені проникнути в сутність мого себесприйняття, — сказала вона. — Наче імена, які я дізнáюся, пояснять, чому я була такою нещасною у коледжі, або допоможуть відчути себе у деякому сенсі впевненою, а я такою ніколи не була. Проте ні.

Того дня Іммі та Джул поїхали до Менемші, рибацького селища недалеко від будинку Іммі на Віньярді.

Вони гуляли кам’яним пірсом, що простягався до моря. Чайки над головою описували кола. Вода хлюпала біля їхніх ніг. Дівчата сиділи на однаковій висоті зі скелями, простягнувши засмаглі ноги, що блищали від сонцезахисного крему.

— Так, то було цілковите лайно, — сказала Імоджен. — Імені батька взагалі не зазначено.

— Яке ім’я ти мала, коли народилася?

Іммі почервоніла і на мить натягла худі на обличчя. У неї були глибокі ямочки й рівні зуби. З-під її знебарвленого волосся, підстриженого під хлопця, виднілися маленькі вуха, одне було оздоблено потрійним пірсингом. Брови були вищипані у тонесенькі лінії.

— Не хочу казати, — пробубоніла вона до Джул зсередини тканини. — Зараз я ховаюсь у своєму худі.

— Давай. Ти почала цю історію.

— Якщо я скажу, то ти не сміятимешся? — Іммі скинула каптур і глипнула на Джул. — Форрест сміявся, а я розізлилася й не пробачала йому два дні, доки він не приніс мені шоколадних цукерок із лимонним кремом.

Форрест був хлопцем Іммі. Він жив спільно з ними в будинку на Віньярді.

— Форресту варто б повчитися манер, — мовила Джул.

— Він не подумав. Просто вибухнув сміхом. Потім він уклінно перепрошував, — Іммі завжди захищала Форреста, якого спершу критикувала.

— Будь ласка, назви своє ім’я, — попросила Джул. — Я не сміятимуся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Іммі зашепотіла у вухо Джул:

— Мелоді, а потім Бейкон. Мелоді Бейкон.

— А середнє ім’я було? — запитала Джул.

— Ні.

Джул не засміялася, навіть не всміхнулася. Вона двома руками обійняла Іммі. Вони вдивлялись у море.

— Ти відчуваєш себе Мелоді?

— Ні, — Іммі була замислена, — але я також не відчуваю себе Імоджен.

Вони спостерігали за парою мартинів, які щойно приземлилися на скелю поруч.

— Чому померла твоя мама? — зрештою спитала Джул. — Чи було про це у тому документі?

— Перш ніж прочитати, я вже здогадувалася щодо основної причини, але так. У неї було передозування метадоном.

Джул збагнула ситуацію. Вона собі уявила, як її подруга немовлям у мокрих пелюшках повзає по брудній постільній білизні, тимчасом як її мати лежить поруч замурзана і під кайфом. Або