Щира шахрайка - Емілі Локхарт
— У мене на правому плечі два шрами, — заговорила Іммі. — Маю їх, відколи переїхала жити до Нью-Йорка. Наскільки знаю, вони завжди у мене були. Мені ніколи не спадало на думку запитати про них, але медсестра у Вассарі сказала, що це опіки. Наче від цигарки.
Джул не відала, що сказати. Вона хотіла розв’язати проблеми крихітки Іммі, але Патті та Ґіл Соколофф вже давно зробили це.
— Мої батьки також мертві, — врешті вимовила Джул. Уперше вона говорила про це вголос, хоча Іммі вже знала, що Джул виховувала тітка.
— Я це зрозуміла, — сказала Іммі. — Але я також утямила, що ти не хочеш про таке говорити.
— Не хочу, — погодилася Джул. — У будь-якому разі, не тепер, — вона відхилилася, віддаляючись від Імоджен. — Поки що я не знаю, яку історію про це розповісти. Вона не… — слова зраджували її. Вона не могла відшукати щось, як Іммі, аби знайти себе. — Історія не складеться.
Це було правдою. На той час Джул лише починала складати первісну казку, на яку згодом посилатиметься, але вона не могла, не могла більше нічого сказати.
— Усе гаразд, — заспокоїла її Імоджен.
Вона залізла в наплічник і витягла грубу плитку молочного шоколаду. Потім наполовину розгорнула її і відламала шматки для Джул та для себе. Джул сперлась об скелю, шоколад танув у роті, сонце зігрівало їй обличчя. Іммі відганяла мартинів, які жебрачили поруч, горлаючи на них.
Джул відчувала, що повністю знає Імоджен. Між ними усе було зрозумілим, і так завжди буде.
* * *
А зараз у гуртожитку Джул відклала «Нашого спільного друга»[12], де на початку історії у Темзі знайшли чиєсь тіло. Їй не подобалося читати про таке — опис мертвого тіла, що розкладається. Для Джул дні тягнулися нескінченно довго, відколи стало відомо, що Імоджен Соколофф укоротила собі віку в тій самій річці, набивши кишені камінням та зістрибнувши з Вестмінстерського мосту. Вона залишила передсмертну записку в хлібниці.
Джул думала про Іммі щодня. Щогодини. Вона згадувала, як Іммі затуляла обличчя руками або каптуром, коли почувалася вразливою. Її високий дзюркотливий голос. Імоджен крутила каблучки навколо пальців. Вона мала два опіки від цигарок на передпліччі та шрам на одній руці від гарячої форми з вершковими брауні. Вона швидко і різко шинкувала цибулю великим нестандартним ножем — цього дівчина навчилася з кулінарних відео. Від неї пахло жасмином, а іноді кавою з вершками і цукром. Вона користувалася цитриновим спреєм для волосся.
Імоджен Соколофф була з тих дівчат, про котрих учителі думають, що ті не вчаться на повну силу. Тим типом дівчат, які прогулюють навчання і наповнюють свої улюблені книжки стікерами. Іммі відмовлялася прагнути величі або працювати на успіх за визначенням інших. Вона понад усе намагалася вирватися від чоловіків, які бажали панувати над нею, та жінок, які вимагали її виняткової уваги. Вона знову і знову відмовлялася бути відданою будь-якій одній людині, натомість залюбки дбала про створення власного затишку, визначення якого мала своє, і в цьому вона була майстром. Вона брала гроші своїх батьків, але не їхній контроль над власною особистістю, і скористалася зі своєї удачі, щоб віднайти себе, відшукати інший спосіб життя. Це був особливий вид хоробрості, який часто хибно приймають за егоїзм і лінощі. Вона була з тих дівчат, про котрих можете подумати: простісінька білявка з приватної школи. Але ви дуже помилилися б, якби обмежилися цим.
Сьогодні, коли гуртожиток прокинувся й туристи нетвердою ходою попрямували до ванної кімнати, Джул вийшла на вулицю. Вона витратила день, як зазвичай і робила, на самовдосконалення. Вона протягом кількох годин ходила залами Британського музею, вивчаючи назви картин і сьорбаючи різні дієтичні коли з маленьких пляшечок. Годину вона простояла у книгарні, закарбовуючи у пам’ять мапу Мексики, а потім вивчила напам’ять розділ із книжки під назвою «Управління капіталом: вісім основних принципів».
Вона хотіла зателефонувати Паоло, але не змогла.
Вона не відповідатиме на жодні виклики, за винятком того, на який чекає.
* * *
Коли Джул виходила з метро поблизу хостелу, задзвонив мобільний. Це була Патті Соколофф. Джул побачила номер і заговорила зі своїм звичним американським акцентом.
Виявилося, що Патті в Лондоні.
Джул цього не очікувала.
Чи зможе Джул зустрітися з нею завтра в «Айві»[13]?
Звісно. Джул сказала, що здивована чути Патті. Вони розмовляли кілька разів невдовзі після смерті Іммі, в той час як Джул бесідувала з поліціянтами та відправляла речі з лондонської квартири Іммі, а Патті піклувалася про Ґіла у Нью-Йорку. Однак усі ті напружені розмови скінчилися кілька тижнів тому.
Зазвичай Патті була діловою та балакучою, але сьогодні вона здавалася пригніченою, а у її голосі не було звичної жвавості.
— Мені слід тобі сказати, — мовила вона, — що я втратила Ґіла.
Це був шок. Джул уявила роздуте сіре обличчя Ґіла та маленьких песиків, про яких він дбав. Він дуже їй подобався. Вона не знала, що він мертвий.
Патті пояснила, що Ґіл помер два тижні тому від серцевої недостатності. Усі ті роки ниркового діалізу — і серце його вбило. Або, можливо, казала Патті, через самогубство Іммі він не хотів більше жити.
Вони трохи поговорили про хворобу Ґіла і про те, яким чудовим він був, а ще про Іммі. Патті була вдячна Джул за допомогу в упорядкуванні доччиних речей у Лондоні, коли подружжя Соколофф не могло виїхати з Нью-Йорку.
— Я знаю, для мене подорожувати — дивно, — сказала Патті, — але після усіх тих років піклування про Ґіла, я не можу залишатись у квартирі на самоті. У ній повно його речей та речей Іммі. Я збиралася…
Її голос замовк, а потім вона заговорила знову, енергійно та з новою силою.
— У будь-якому разі моя подруга Ребекка мешкає в Гемпширі, й вона запропонувала мені скористатися її гостьовим котеджем, де зможу відпочити та загоїти рани. Вона сказала, що мені треба приїхати. Деякі друзі от просто такі. Я упродовж років не розмовляла з Ребеккою, але відколи вона зателефонувала — незабаром після того, як дізналася про Іммі та Ґіла, — ми одразу ж почали спілкуватися знову. Не просто базікати. Щиро. Ми разом учились у Ґрінбраярі. Думаю, у шкільних друзів є такі собі спогади, вони діляться історіями, що об’єднують їх. Візьмімо вас із Іммі. Ви так чудово потоваришували після того, як були окремо одна від одної.
— Мені дуже, дуже прикро щодо Ґіла, — сказала Джул. Вона справді це відчувала.
— Він увесь час хворів. Так багато пігулок, — Патті замовкла,
