В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
– Досить, якщо ти просто скажеш батькові, що його вигадка з вертепом дуже вдала, і далі поводитимешся відповідно.
Фермін кивнув.
– Цього замало. Я перепрошу сеньйора Семпере за свою неподобну поведінку й на знак свого щирого каяття додам до вертепу ще одну фігурку, щоб різдвяним духом нас не змогли перевершити навіть великі торгові центри. У мене є приятель, що підпільно виготовляє каґанери[20] доньї Кармен Поло де Франко[21]. Такі подібні виходять, що аж сироти на тілі виступають.
– Досить буде якоїсь овечки або царя Балтазара.
– Як скажеш, Даніелю. А тепер, якщо ти не проти, я зроблю щось корисне, наприклад, розберу коробки з книжками вдови Рекасенс, що вже тиждень тут припадають пилом.
– Тобі допомогти?
– Не турбуйся. Я дам собі раду, а ти роби свої справи.
Він попрямував до складу в кінці підсобки і став одягати синій робочий халат.
– Ферміне, – покликав я товариша.
Він обернувся, уважно дивлячись на мене. Якусь мить я не наважувався почати.
– Сьогодні дещо сталося, і я хотів би тобі розповісти.
– Я слухаю.
– Навіть не знаю, як це все пояснити до ладу. Тебе сьогодні дехто розшукував.
– Вона гарненька? – запитав Фермін, намагаючись жартівливим тоном приховати неспокій, що тінню промайнув у його очах.
– Це був чоловік. Доволі старий і пошарпаний і, по правді сказати, дещо дивакуватий.
– Він назвався? – запитав Фермін.
Я похитав головою.
– Ні, але він лишив для тебе ось це.
Фермін насупився. Я простягнув йому книжку, яку відвідувач придбав кілька годин тому. Мій товариш узяв її і збентежено поглянув на назву.
– Хіба це не той Дюма, що виставлений у нас в шафці за сім дуро?
Я кивнув, підтверджуючи.
– Розгорни на титульній сторінці.
Фермін послухався. Прочитавши дарчий напис, він враз аж пополотнів і натужно ковтнув. Потім мій друг заплющив на мить очі, а коли розплющив і мовчки глянув, мені здалося, що за п’ять секунд він постарів на п’ять років.
– Коли цей чоловік вийшов із крамниці, я пішов за ним назирцем, – розповідав я далі. – Він поселився тиждень тому в притоні на вулиці Оспіталь, навпроти пансіону «Європа». Живе, судячи з того, що мені вдалося дізнатися, під чужим ім’ям, а саме під твоїм: Фермін Ромеро де Торрес. Від одного з вуличних письменників, які працюють коло палацу віце-королеви, я довідався, що цей чоловік звертався з проханням переписати листа, у якому йшлося про велику суму грошей. Тобі це про щось говорить?
Фермін зіщулився, немовби кожне моє слово падало на його голову, як удар кия.
– Даніелю, ти не повинен більше ні стежити за цим типом, ні розмовляти з ним. Це дуже важливо. Не треба нічого робити. Тримайся від нього якомога далі. Цей чоловік дуже небезпечний.
– Хто він такий, Ферміне?
Фермін згорнув книжку і сховав її на полиці за коробками.
Поглянувши в напрямку головного приміщення крамниці й переконавшись, що мій батько досі зайнятий із покупчинею і нас не чує, товариш наблизився до мене й прошепотів:
– Прошу тебе, не розповідай про це своєму батькові, та й узагалі нікому.
– Ферміне…
– Благаю тебе. Заради нашої дружби.
– Але ж, Ферміне…
– Будь ласка, Даніелю. Не зараз. Довірся мені.
Згнітивши серце, я погодився й показав товаришеві сотку, якою розплатився незнайомець. Пояснювати Фермінові, звідки вона взялася, не було потреби.
– Це прокляті гроші, Даніелю. Пожертвуй їх сестрам милосердя або першому-ліпшому жебракові. Або, ще краще, спали їх.
Фермін замовк і став знову перевдягатися. Скинувши халат, він натягнув своє поношене габардинове пальто і надів на свою голову, чи то пак сірникову голівку, берет, що скидався на змальовану Далі паельєру[22], яка розтопилася від жару.
– Уже йдеш?
– Перекажи своєму батькові, що в мене з’явилися непередбачені обставини. Зробиш мені таку ласку?
– Звісно, але…
– Поки що я нічого не можу тобі пояснити, Даніелю.
Фермін схопився однією рукою за живіт, немовби йому скрутило кишки, а другою заходився жестикулювати, неначе хотів спіймати слова, які так і не злетіли з його губ.
– Ферміне, якби ти розповів мені, я зміг би чимось тобі зарадити…
Мій товариш на хвилину замислився, але потім мовчки похитав головою і вийшов на сходовий майданчик. Я провів його до виходу з під’їзду, а потім дивився, як Фермін – лише людина, на плечі якої впав увесь тягар світу, – поступово зникає у мряці, тимчасом як на Барселону спадала ніч, чорніша, ніж зазвичай.
9
Учені довели, що будь-яке кількамісячне немовля здатне безпомилково відчути посеред ночі саме той момент, коли його батькам удалося нарешті заснути. Тоді воно здіймає крик, щоб не дати дорослим подрімати більш як півгодини на раз.
Тої ночі, як майже і всіх попередніх, малюк Хуліан прокинувся коло третьої і відразу ж оголосив про це на всю силу своїх легень. Я розплющив очі й перевернувся. Поруч зі мною лежала Беа, її шкіра світилася в напівтемряві. Повільно прокидаючись, вона потягнулася таким рухом, що давав змогу розпізнати обриси її тіла під простирадлом, і щось нерозбірливо пробурмотіла. Я стримав природне бажання поцілувати кохану в шию і звільнити її від довжелезної суцільної нічної сорочки, яку мій тесть, вочевидь із умислом, подарував їй на день народження і яка, попри всі мої хитрощі, ніяк не хотіла загубитися серед брудної білизни.
– Я вже встаю, – прошепотів я, цілуючи дружину в чоло.
У відповідь Беа обернулася до мене спиною і сховала голову під подушку. Я затримався, насолоджуючись плавким вигином її спини й солодкими округлостями сідниць, приховати які було несила усім сорочкам у світі. Минуло вже майже два роки відтоді, як я одружився з цим дивовижним створінням, і досі ще зачудо́вання охоплювало мене, коли, прокинувшись, я відчував поруч її тепло. Я обережно відгорнув простирадло і став гладити задню оксамитову поверхню стегна, коли в зап’ясток мені вп’ялися нігтики Беа.
– Даніелю, не зараз. Дитина плаче.
– Я так і знав, що ти вже не спиш.
– Поспиш тут у цьому будинку з чоловіками, які або плачуть без угаву, або підбираються з тилу до бідолашної жінки, якій за ніч не вдається і двох годин поспати.
– Ти ще про це пошкодуєш.
Я підвівся з ліжка й побіг у кінець коридору до кімнати Хуліана. Невдовзі після весілля ми розмістилися в мансарді будинку, у якому була наша книгарня. Дон Анаклето, шкільний учитель, що мешкав тут упродовж двадцяти п’яти років, вирішив вийти на
