Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Тож ви хочете бути проводирем? — запитала дівчина.
— Якщо зможу, так, — відповів вершник.
— А у вас гарний кінь?
— Ані гарний, ані бридкий, — відповів вершник, — але серед добрих він один із найкращих. Він здоровий і дужий, розумний і вірний. Я люблю його, і він любить мене і йде за мною.
— А якої він масті? — запитала дівчина.
— Сивої.
— А чому ви не маєте ніякої прикраси на голові, як інші родовиті чоловіки? — запитала дівчина.
— Я не високого роду, — відповів вершник, — і шолом дуже дорогий мені. Бачиш, він із лосиної шкури, ця тварина живе далеко звідси. Його й меч не проб’є.
Розповідаючи, вершник підняв шолом і показав його дівчині. Вона оглянула і торкнулася пальцем м’якої шкіри.
— А вам не дуже жарко, коли ви ховаєте своє довге волосся в шоломі? — запитала вона.
— Набагато гарячіше, коли волосся коротке, — пояснив вершник, — але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.
— А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини? — запитала дівчина.
— Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри, — відповів вершник. — Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.
— Ви взяли з собою меч навіть у ліс, — проказала дівчина.
— Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті, — пояснив вершник. — Меч — це водночас і меч, і щит.
— А він гарний? — запитала дівчина.
— Дивись!
Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.
— Ох, що за знаки! — вигукнула дівчина.
— Це святий Петро з ланцюгом, — пояснив вершник, — бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, — прикраса.
— А ота інша штука? — запитала дівчина.
— Теж прикраса.
— Дуже гарне зображення, — похвалила дівчина.
— Повинно бути гарним, — казав вершник, — а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.
— Авжеж, — кивнула дівчина.
Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.
— А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть, — сказав він.
— Берта, — відповіла вона. — А вас?
— Вітіко, — мовив він. — А скільки тобі років?
— Шістнадцять, — відповіла дівчина, — а скільки років вам?
— Двадцять. Я народився за дев'ять років по тому, як убили богемського князя Сватоплука.
— Я й думала, що ви дуже молоді, — мовила дівчина.
— І ти, Берто, живеш у лісі?
— У лісі, та ще й десь, — відповіла вона. — Я вже казала вам, що ми маємо трохи вище звідси будинок. Там ще стоїть будинок батька подружки, що співала зі мною, більш нічого.
— А церква у вас є?
— Церква стоїть за п’ять годин ходу звідси у Фраюнґу, — відповіла дівчина. — А коли від нашого дому піднятися на сто кроків угору, а потім пройти півгодини до Міхелю, де живуть вуглярі, там стоїть темно-червона висока дерев'яна хижка, а в хижці є різьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Її освятив єпископ. Перед хижкою стоять низенькі лави, щоб можна було стати навколішки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, і ті горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажіть мені щось про себе.
— Мій рід невідомий, — відповів вершник, — але не завжди був таким.
— А куди ви подастеся, коли завтра виїдете звідси? — запитала Берта.
— У Богемію, — відповів вершник.
— У Богемію? — здивувалася дівчина. — А чому не йдете до нового короля Конрада або до нашого герцога Генріха?
— Тому, — пояснював вершник, — що на півдні Богемії жили в Лісовому краї мої предки. За давніх часів, багато сотень років тому, коли ще
