Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Я бачив Віктора Володіна лише одного разу двома роками раніше. Тієї дощової неділі Ігор розігрував напружений реванш із Володимиром. Багато наших оточили столик і спостерігали за партією. Саша стояв осторонь. Тоді ми ще не були знайомі. Раптом відчинилися двері. З’явився Віктор Володнй, промоклий та схвильований. Говорив російською.

— Вікторе Анатолійовичу, тут розмовляють французькою. Справа ввічливості, — сказав Ігор.

— Мені треба з тобою поговорити. Терміново. Ходімо в мою машину.

— Ти погоду бачив?

Віктор зчервонів та повів далі російською. Володимир звернувся до Ігоря французькою:

— Скажи своєму патронові, якщо він і далі заливатиме водою шахівницю й забризкуватиме мене, я із задоволенням викину піддупником цього здорового старого шкарбана на вулицю.

— Чув, що сказав мій друг Володимир Тихонович Горенко? Побачимось завтра.

— Та мені начхати на нього і всіх комуністів, разом узятих! Попереджаю, Ігорю Емільовичу, як не підеш — дістанеш відкоша!

— Мені все одно. Можеш підшуковувати собі для експлуатації іншого водія. Я скоро поїду з Франції. У Португалії визнали мій лікарський диплом!

Ми здивовано переглянулись.

— Ти ж нікуди не поїдеш? — спитав Володимир.

— Я подав запит на отримання аналогу диплому. Ще не готово. У паперових нюансах вони чемпіони.

— Ти не розмовляєш португальською, — зауважив Леонід.

— Вивчу. Має бути нескладно. Я лікар, а не таксист. Там я зможу працювати за спеціальністю. Для мене це важливо.

— Скажіть, мосьє Володін, — спитав Імре, — мені здається, чи ви понижчали. Втратили сантиметрів десять.

— Професійна хвороба таксистів. Ти змушений постійно сидіти в машині, набирати вагу та всихати. У мене серйозна проблема, Ігорю. Ти маєш мені допомогти. Давай вийдемо, і я поясню. Я завжди добре ставився до тебе. Ти не можеш відмовити мені в допомозі.

— У мене тут запекла партія, Вікторе. Як хочеш мені щось сказати, говори, не бійся, тут усі свої.

Віктор упав на стільця. Він витер чоло — чи то від води, чи то від поту. Леонід узяв свою пляшку «Кот-дю-Рону», наповнив келих по вінця та простягнув Віктору, той випив одним хилом.

— Дякую, Леоніде Михайловичу. Я пропав, — кинув він замогильним і відчайдушним голосом.

— Вікторе Анатолійовичу, ти хворий?

— Та якби ж то… Мене викликали в префектуру поліції. Я прийшов. Думав, якісь проблеми з таксі. Це катастрофа.

— Та що сталося? — запитав Ігор.

— Ти мене знаєш. Я в цьому житті творив тільки добро. Крім, хіба, громадянської війни. І то, це було в ім’я Бога й царя.

— Якщо твоє сумління чисте, тобі нема про що хвилюватися, — зауважив Леонід.

— Це через «кинджал Распутіна».

— Ти їх ще продаєш! — вигукнув Ігор.

— Трошки. І зовсім недорого.

— Я думав, цьому покладено край.

— Канадських покупців у мене ще не було. Я подумав… якщо він так хоче.

— Так у чому проблема?

— Ціна переконала його в автентичності.

— Скільки ти з нього стягнув?

— …Дві з половиною тисячі доларів.

— Здурів?

— Канадських доларів. З королевою Єлизаветою на титулі. То був адвокат із Торонто. Добропорядна людина. Спершу я розіграв гаврика, який відмовляється продавати дорогий серцю та ще й історичний трофей і береже його як зіницю ока. Він переконував мене годину двадцять, з увімкненим лічильником. Я здався. Уявив, як він помістить його під скло. Хизуватиметься перед друзями. Стандартна історія. Але цей довбень схотів уваги. Підніс дар музею Торонто. А ті вже рознюхали, що аналогічний знаходиться в нью-йоркському Метрополітені. Канадієць жарт не оцінив. І подав скаргу. Обидва музеї також.

— Поліція тебе допитувала?

— Я все заперечував. Сказав, що то не можу бути я, бо оригінал знаходиться в музеї Санкт-Петербурга.

— Це місто зветься Ленінградом! — зауважив Ігор.

— Ніколи! Воно назавжди буде Санкт-Петербургом! Його звели царі, а не зграйка комуняк!

— Досить уже через це сперечатися! — перервав Леонід.

— Твій друг, інспектор поліції, просунувся по службі. Чи не міг би він порозпитувати що до чого й залагодити справу?

— Даніель Маго? — кинув Ігор. — Навіть не сподівайся.

— Обережніше, якщо через проблеми в мене відберуть ліцензію — це й вам відгукнеться.

— Ігорю, я не можу собі дозволити втратити роботу! — вигукнув Леонід.

— Вікторе Анатолійовичу, якщо я за це беруся, то не задля тебе. Попереджаю, це вперше і востаннє. Ти брешеш на кожному кроці. Зловживаєш довірою клієнтів! Не хочу бути твоїм спільником.

— Мій бідний Ігорю, ти так нічого й не второпав у цьому житті. Хоча не дивно це чути від матеріаліста. То наче мощі святого Антонія, полотна Коро чи бікорн Наполена. Кому здалася та правда? Головне — мріяти. У житті важливі тільки гроші!

Не уявляю, як Ігор це владнав. Справу на тому закрили. Більше ми про неї не чули. Музеї відкликали скарги. Павло припустив, вони зрозуміли, що історія негативно вплине на подальші дарування. Здається, у Штатах і Канаді бути висміяним означає бути страченим. Віктор припинив продавати «кинджал, яким зарізали Распутіна». Хіба ще тільки конголезькому міністру, мешканцю Цюріха, Міс Всесвіт-Бразилія, депутату-голлісту та грецькому судновласнику.

Через два місяці Ігореві надійшла позитивна відповідь. Його диплом визнаний і дійсний. З такої нагоди він улаштував вечірку, але усмішки та привітання були натягнутими. Він поїхав до Португалії владнати бюрократичні формальності. Ми були засмучені через те, що більше не будемо бачитися з ним. Його ж ощасливлювала думка, що в Лісабоні він візьметься за свою справу. Казав, що ми вільні приїжджати в гості, коли заманеться. За три дні він повернувся. Був похмурий, наче людина, якій краще не ставити зайвих запитань. Як виявилося, португальська влада була готова прийняти його як військового медика й кинути на війну в Анголі у складі колоніальних військ. Він відмовився. Вернер переповів, що Ігор роздратувався та облаяв лікаря-полковника. Отже, він і далі працював таксистом і шукав країну, яка визнала б його дипломи.

За ці два роки Віктор Володін погладшав та обзавівся другим підборіддям. Їв він багато, до спорту не вдавався, принципово не шкодував грошей на щедрі обіди й вино, на костюми в «гусячі лапки» й жилети на замовлення, носив американські шлейки й черевики з крокодилячої шкіри. Після історії з «кинджалом Распутіна» в Клубі його більше не бачили. Його компанія мала багато ліцензій на таксі. Він міг би спинитися й жити у своє задоволення. Проте відмовлявся виходити на пенсію й далі працював щоденно по одинадцять годин на добу. Ігор з Леонідом працювали на нього й не жалілися. Віктор вважав Ігоря пропащим, бо той не дотримувався його вказівок. Леонід же дослухався порад і добре затямив, що таксист зовсім не те саме, що служник. Найжаданішою мішенню ставали іноземні туристи, бажано без знання французької, вони підбирали їх біля дорогих готелів