Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Плоди непосильної бухгалтерської праці Володимира розподілялись за неомарксистським принципом: кожному за бажаннями та на втіху. Як наслідок укладали досить мудруваті угоди.

— Візьми запечений паштет. А ти мені наступного тижня залиши окіст.

— Хто хоче лотаринзький пиріг? Мені забагато. Міняю половину на грюєр.

Торговці доповнювали мізерну платню за ведення бухгалтерії фінансово вигіднішою для них розплатою. Володимир Горенко мав необережність обізвати цілі, визначені Плановим відділом наркому, нереальними та утопічними, а на додачу розсварився із замнаркома, дорікнувши йому, що за все життя й ноги його не було на території заводу, і взагалі він не більш як розумово обмежений апаратник. Ще тієї миті, як слова вилетіли з вуст, він пожалкував про сказане й зрозумів, що його доля вже вирішена. З поверненням до Одеси його викликали в штаб МВС. Він вислизнув до Стамбула в трюмі вантажного судна. Перебравшись до Парижа, даремно намагався знайти роботу й у результаті перекваліфікувався на бухгалтера. Досвід керівника, що вмів майстерно маніпулювати цифрами, щоб приховати колосальні втрати й трансформувати їх у пролетарську успішність, надавав йому разючу фору перед французькими клерками. Йому не було рівних у виявленні «проколів» адміністративного апарату чи в податковому законодавстві, чим заробив собі чималеньку клієнтуру з дрібних комерсантів, для яких сплата податків і соціальних відрахувань були справжнім здирництвом.

Тим, хто грошей не мав, Володимир віддавав продукти задарма. Решта платили третину чи чверть ціни. Їм діставався норманський камамбер за франк, ковбаски з Ардешу — п’ять франків за кіло, смажені курчата з Бресу — по десять франків за тушку, кисла капуста на вагу і сардини — безкоштовно.

Тієї неділі спалахнуло кілька протестів.

— Мені вже місяць не діставався паштет із кролика, — невдоволено буркотів Грегоріос.

— Хто повиловлював сосиски з кислої капусти? — поцікавився Павло.

— А чому це Вернеру дістались шкварки? — горланив Томаш.

— Знаєте, чому білі гриби збирають, як вони ще малі? — спитав Леонід, ухопивши кістку, на якій ще залишилось чимало байоннської шинки.

Відповідь шукали хвилин п’ять.

— Вони смачніші?

— Їх легше готувати?

— Вони рідкісніші?

— Бачу, ви не часто бували в лісі, — заключив Леонід. — Якщо баритимешся, хтось обов’язково зірве їх поперед тебе. Таке воно, життя: хто перший встав, той перший взяв.

— А як же демократія? — запротестував Томаш.

— Ти плутаєш її з рівністю. Демократія — несправедлива система. Вона цікавиться думкою недоумків на кшталт тебе. Радій з того, що дісталось. Міг узагалі нічого не отримати. Подякуй Володимирові.

Імре прийшов останнім. Залишилось шість яєць. Володимир віддав їх йому.

— Зроблю собі омлет з білою квасолею. Правда, смачно?

— В угорців усе може бути, — кинув Володимир.

Імре був знаний меланхолічний холостяк. Як повертався додому, бажання куховарити щезало. Нічого цікавого у вечері наодинці із самим собою. Тиша давалась йому важко. Він вмикав радіо на повну, не зважаючи на сусідів. Розчахував вікна своєї скромної двокімнатної квартири в Монружі, що виходила на національну трасу номер 20, і смакував пекельний шум вуличного руху. Це не заважало йому спати з відчиненими вікнами. Замінити Тібора ніхто так і не зміг. Його фантом завжди був поруч. Імре змирився. Він замурував цей колодязь порожнечі глибоко в собі. Усе добре. Їжа для Імре була функціональною, рутинною та монотонною потребою, раціон становили консервовані сочевиця чи біла квасоля із соусною заправкою влітку й розігріті на водяній бані взимку. Чи то вдома, чи на вулиці Імре розмовляв сам із собою. Точніше, з Тібором. Повноцінні дискусії. Ділилися новинами, буденними клопотами, запитували поради, жартували, сварилися. Знайомих уже не дивували його діалоги. Вони просто не зважали. На світі так багато самотніх людей. З ким же їм поговорити, як не із самими собою?

— Знаю-знаю, ти не любиш фляжоле[156]. Від неї гладшають. З віком вага сама набирається. Так має бути. Салату не хочу. Тепер помідори скажено дорогі. Ти ніколи не змінишся.

Аби розбавити звичний раціон, Імре вирішив засмажити яйця, що дісталися від Володимира. Він узяв сковорідку, розтопив шматочок масла, розбив яйце, друге. Розбивши третє, звідкись почув «чіп-чіп», пронизливе та повторне. Подумав, що то якийсь голуб привертає до себе увагу. Визирнув у вікно. Куди не глянь — машини. «Голуби не видають “чіп-чіп”», — сказав він собі. Він саме збирався вилити вміст третього яйця на сковорідку, аж раптом помітив дивну жовту плямку в шкаралупі. То було курчатко. Живе! Від деякого спантеличення його рука похитнулася, і пташенятко випало. Не вагаючись, він перехопив малечу до того, як воно обпече лапки. Цієї миті сталася подія, що випадає лише раз чи два за все життя. Любов з першого погляду. Не існує іншого слова, щоб описати те, що відбулося між ними. Вони довго вдивлялися одне в одного. Імре був зачарований. Яєчня згоріла. То був суботній вечір. Він відкрив банку квасолі в томаті.

Як і чому воно опинилося там? Раймон Мартіно, торговець сиром з вулиці Даґер, якому Володимир поставив це запитання, не йняв віри. Неможливо. За двадцять дев’ять років у професії він ще не чув такого нонсенсу.

— Якщо ти оце зараз говориш, щоб отримати ще одне яйце, навіть не намагайся, любчику. Дядечка Мартіна таким не купиш.

Допевне, ця свійська птиця була винятково стійка та живуча. Імре трактував це як диво. Істинне. Іншого пояснення не було. Він розповів свою історію священику церкви Сен-П’єр-дю-Пті-Монруж, повз яку проходив щодня. Отець заявив, що той з нього глузує, та попросив припинити богохулити в храмі Божому. Інцидент не повернув Імре довіру католицькій церкві. Це слугувало йому доказом її цілковитої некомпетентності в дивах і взагалі сліпоти до реальності та знаків небес. Коли наступного дня він звірився нам, ми були переконані, що він здихається курчати. Імре вирішив його залишити.

— Курча не таке надокучливе, як собака. Я не застуджуся, виходячи з ним двічі-тричі на день, і воно не таке обтяжливе в догляді, як кішка. Не треба постійно міняти пісок, і воно не бігатиме хвостиком, вимагаючи їжі по дванадцять разів на день.

— Якщо тобі подобається — воля твоя. Як ти його назвеш? — поцікавився Ігор, людина широких поглядів.

— Я ще про це не думав.

Ми заходилися вибирати ім’я для курчати. Наш досвід підказував нам котячі й собачі клички. Медор, Тобі, Рекс, Кікі, Мімін, Мінетта, Бібі, Пілу та ще кілька такого самого штибу, що все одно не годилися.

— Хатній тваринці потрібне ім’я, — підсумував Вернер.

— Хіба охрести його Моє Курча — зауважив