Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Не можна, щоб ти став таким. Я не можу допустити, щоб ти став… я люблю тебе, я так сильно тебе люблю… ти мусиш стати кращим за мене… — повторює Фрак знову і знову синові на вухо, не відпускаючи його з обіймів.

Фатіма з ваганням заводить малий автомобільчик. Це батьки Бубу позичили їй авто, вони ще й умовляли її погодитися.

Вона бачила розбите обличчя Бубу, таке саме, як і в Амата, але нічого не запитала. І зараз нічого не каже. Просто везе свого сина повз Гед, через ліс, до більшого міста, де буде така крамниця, яку він шукає. Проїжджаючи повз магазин товарів для спорту, Фатіма питає, чи не потрібно йому щось для хокею. Амат хитає головою і нічого не каже про те, що восени, можливо, в них навіть не буде клубу, за який можна грати. Тоді в мами, можливо, не буде роботи. Ніхто не згадує про те, як їм витратити п’ять тисяч крон. Він заходить у магазин, вона чекає за дверима. Продавець довго допомагає вибрати найкраще, що відповідало б сумі, врешті Амат виходить із покупкою, незграбно кульгаючи, щоб не відчувати, як зламане ребро з кожним кроком прошиває йому легені.

Вони їдуть додому, повертають, не доїжджаючи до Улоговини, — до вілл у центрі міста. Фатіма чекає в машині, Амат залишає пакунок на сходах.

Майї нема вдома. Гітара лежатиме на сходах, поки вона не повернеться. «Кращого інструменту за п’ять тисяч нема, дівчина буде любити його навіть через десять років!» — запевняв продавець.

Фрак заходить у «Хутро». Стоїть посеред бару — волосся розкуйовджене, шапка в руці. Рамона кладе долоні на барну стійку.

— Ну що?

Фрак відкашлюється.

— Скільки зараз спонсорів у «Бйорнстад-Хокей»?

Рамона кашляє і вдає ніби рахує на пальцях.

— Думаю, що в сумі виходить один.

Фрак стискає щелепи, аж рухаються щоки.

— Може, скласти тобі компанію?

Рамона скептично дивиться на Фрака. Потім відвертається і йде віднести замовлення. Повертається з двома склянками, одну ставить перед Фраком, іншу випиває сама.

— Ти, хлопче, бізнесмен. Спонсоруй Гед, так буде краще для твого місцевого магазину.

— «Гед-Хокей» — не мій клуб.

Рамона наморщує носа.

— Не впевнена, що тобі вдасться врятувати свій клуб.

Кутики губ Фрака опускаються, він заплющує очі і з таким самим нещасним виглядом розплющує їх.

— Я продам магазин у Геді. Елісабет нарікає, що я забагато працюю.

— І ти зробиш це заради клубу?

— Я зроблю це заради кращого клубу.

Рамона з викликом хмикає.

— То що ти від мене хочеш? Не знаю, що я тут, по-твоєму, продаю, але ж не золото.

— Я хочу, щоб ти засідала в правлінні.

— Хлопче, та ти п’яний!

— Щоб урятувати клуб, нам потрібен справжній хлоп. А в Бйорнстаді з усіх хлопів ти найкрутіша.

Рамона хрипко сміється.

— Ти завжди був хворий на голову. Можна подумати, що тебе ставили на ворота.

— Дякую, — розчулено бурмоче Фрак.

Бо воротарем був Гольґер. Це комплімент тут, у «Хутрі». Рамона відносить іще одне замовлення. Повертається і ставить перед Фраком пиво, а собі бере каву.

Помітивши Фракове здивування, буркоче:

— Треба трохи протверезіти, якщо піду в правління. Враховуючи, скільки я випила за останні сорок років, мені знадобиться кілька місяців.

Беньї з басистом лежать поруч у репетиційній кімнатці. В оточенні інструментів уздовж стін, під охороною спокійної музики. Часом так легко навчитися грати. Просто спочатку не вмієш, а потім починаєш.

— Мені скоро треба їхати додому, — каже басист.

Він має на увазі не свою квартиру в Геді. Він говорить про дім. Беньї нічого не каже, а басист так очікує від нього хоч слова.

— Ти можеш… поїхати зі мною… — насилу вимовляють його губи, попри опір серця.

Він не хоче чути відповідь. Відповіді й нема. Беньї встає і вдягається. Басист сідає, припалює сигарету, сумно всміхається.

— Ти ж можеш поїхати звідси. В інших місцях теж є життя.

Беньї цілує його волосся.

— Я не такий, як ти.

Коли Беньї виходить в останню заметіль цього року і двері за ним м’яко зачиняються, басист розуміє, наскільки це правда. Беньї не схожий на нього і не схожий на тих людей, які тут живуть. Беньї взагалі ні на кого не схожий. Як можна не любити такого хлопця?

Коли у Бйорнстаді настає ніч, Кевін вибігає на освітлену доріжку. Коло, ще одне коло, і ще. Поки біль у м’язах не стає сильнішим за все інше, що завдає болю. Коло за колом, і знову. Поки адреналін не стане сильнішим за невпевненість, поки злість не здолає приниження. Знову, знову і знову.

Спершу він подумає, що йому просто привиділося, що йому замерехтіло в очах. На секунду навіть подумає, що від утоми вже бачить галюцинації. Він сповільнить біг, важко віддихуючись. Рукавом витре піт з обличчя. І лише тоді побачить дівчину. Рушницю в її руках. Смерть у її погляді.

Він чув розповіді мисливців про те, як поводяться тварини, коли бояться за своє життя. Але тільки зараз зрозуміє, що це означає.

Ана прокидається, розглядається по кімнаті, щось бурмоче розгублено і сонно, а тоді схоплюється, ударившись головою об тумбочку. Піднімає ковдру, ніби сподівається, що Майя просто сховалася, але коли все-таки розуміє, що сталося, жах упивається в неї, як кігті дикого звіра. Вона кидається вниз сходами, з гуркотом спускається в підвал і беззвучно кричить, ніби в її голові починають тріскати судини, коли вона відчиняє шафу для зброї і бачить, що звідти зникло.

У шафі лежить записка. Акуратний почерк Майї.

«Щасти тобі, Ано. Через десять років я бачу себе щасливою. Тебе теж».

49

Через десять років у великому місті далеко звідси двадцятип’ятирічна жінка йтиме через стоянку перед торговим центром. Біля центру стоїть льодова арена, але вона навіть не подивиться в той бік, тому що це не має стосунку до її життя. Перед тим, як сісти в машину, вона гляне поверх авто й усміхнеться своєму чоловікові. Він поставить пакети з продуктами в багажник, засміється, зустрівшись із нею поглядом. Він теж не подивиться в бік льодової арени, це його не цікавить. Вона на секунду зіпреться підборіддям на дах автомобіля, він зробить те саме. Вони пирхнуть від сміху, і вона подумає, що він — усе, що їй потрібно, він той, кого вона хотіла, для неї він ідеальний. Вона