Ведмеже місто - Фредрік Бакман

не сумнівався — ні в спорті, ні в поглядах. «Можеш стати ким хочеш, тільки не гомиком», — часто сміявся він. Але часом, за столом на кухні, він ставав серйознішим: «Давіде, запам’ятай собі, гомосексуалізм — це зброя масового знищення. Це проти природи. Якщо всі стануть педиками, людство вимре за одне покоління». Постарівши, тато часто дивився новини й репетував: «Це не сексуальна орієнтація, це — тренд! І вони — меншість, яка зазнає утисків? Та в них є свій ПАРАД! Як тоді їх можуть утискати?». Коли тато випивав, то складав пальці однієї руки колом, просовував туди вказівний палець іншої і казав: «Ось це працює, Давіде!». Після чого з’єднував кінцями два вказівні пальці: «А так — ні!».

На все, що складалося погано, тато говорив «підарсько». Якщо щось не працювало, воно було «гейським». Це були не просто поняття, а прислівники і прикметники, мовна зброя.

Давід їде назад до Бйорнстада. У машині він плаче від люті. Йому соромно. Гидко. Від самого себе. Усе своє життя в хокеї він тренував хлопчика, любив його, як сина, відчував його любов до себе, як до тата. Немає відданішого гравця за Беньї. Ні в кого нема такого великого серця. Скільки разів після матчу Давід обіймав шістнадцятого номера і казав йому про це? «Беньї, ти найвідважніший чортяка з усіх, кого я знаю. Найвідважніший з усіх».

І після всіх годин у роздягальні, всіх ночей в автобусах, усіх розмов і жартів, і крові, і поту, і сліз, цей хлопець не наважився розповісти тренерові свою найбільшу таємницю.

Це зрада — Давід упевнений, що це найгірша зрада. Цьому нема іншого пояснення; яким невдахою має бути дорослий чоловік, аби такий войовничий хлопець подумав, що тренер буде менше ним пишатися, якщо виявиться, що він — гей?

Давід ненавидить себе за це — за те, що так і не став кращим за свого тата. У цьому ж і полягає завдання сина.

Адрі з Суне ходять від одного будинку до іншого, і щоразу, коли відчиняються двері й хтось багатозначно піднімає очі до неба, даючи зрозуміти, що вже трохи пізно стукати у двері порядним мешканцям, Суне запитує, чи є в будинку малі дівчатка. Адрі потім буде розповідати про той вечір, як про легенду, і скаже, що це нагадувало історію, коли фараон ходив по Єгипту, розшукуючи Мойсея. Адрі не дуже знає Біблію, треба це визнати, зате вона крута в іншому.

Кожен запитує в неї: «Здається, жіноча команда є в Геді?», і щоразу вона відповідає одне й те саме. Поки не натискає на дзвоник і двері не відчиняє хтось, хто ледве дістає до клямки.

Дівчинці чотири роки, вона стоїть у передпокої, де нема ламп, у будинку, де все кричить про побої. Порухи її рук злякані, вона стоїть навшпиньки, ніби готова будь-якої миті втікати, її вуха постійно прислухаються, чи не чути кроків на сходах. Але широко розплющені очі не кліпаючи дивляться на Адрі.

Поки Адрі опускається навпочіпки, її серце встигає не раз розбитися. Вона сидить на колінах і дивиться на дитину. Адрі бачила війну, бачила страждання, але до цього неможливо звикнути. Ніколи не знаєш, що сказати чотирирічній дитині, коли їй боляче і вона вважає, що це нормально, тому що ніколи не мала іншого життя?

— Ти знаєш, що таке хокей? — шепоче Адрі.

Дівчинка киває.

— Умієш грати? — питає Адрі.

Дівчинка хитає головою. В Адрі стискається серце і надломлюється голос.

— Це найкраща гра на світі. Найкраща на світі. Хочеш навчитися?

Дівчинка киває.

У глибині душі Давід прагне повернутися в Гед, обійняти хлопця і сказати, що тепер він знає. Але він не може змусити себе викрити того, хто не хоче розповідати з власної волі. Великі таємниці перетворюють нас на малих людей, особливо коли ми — ті, від кого треба приховувати ці таємниці.

Тому Давід їде додому, тримає руку на животі своєї дівчини і робить вигляд, що його сльози — через дитину. Він матиме успішне життя, отримає все, про що мріяв: кар’єру, успіх, титули, він буде тренувати непереможні команди легендарних клубів у багатьох країнах, але ніколи не дозволить іншому гравцю грати під шістнадцятим номером. Він буде завжди сподіватися, що одного дня з’явиться Беньї і захоче свій светр.

На кладовищі у Бйорнстаді на одному з надгробків лежить шайба. Текст написаний дуже дрібно, щоб помістилися всі слова. «Таки найвідважніший чортяка з усіх, кого я знаю». Біля шайби лежить годинник.

48

Майя з Аною сидять на каменях. Досить далеко в лісі, щоб на їхні пошуки пішло кілька днів.

— Ти була в психолога? — питає Ана.

— Вона каже, що не треба стільки всього тримати в собі, — каже Майя.

— Вона класна?

— Нормальна. Але триндить більше за моїх батьків. Хтось би мав їй сказати, що варто БІЛЬШЕ тримати в собі, — відповідає Майя.

— А вона вже питала тебе оцю штуку: «Якою ти бачиш себе через десять років»? Психологиня, до якої я ходила, після того як звалила мама, обожнювала таке питати.

Майя хитає головою.

— Ні.

— Що б ти відповіла? Якою ти бачиш себе через десять років? — випитує Ана.

Майя не відповідає. Ана теж мовчить. Вони йдуть додому до Ани, лежать в одному ліжку і годинами дихають в такт, поки Ана не засинає. Тоді Майя тихцем встає, спускається в підвал, знаходить ключ і відмикає шафку. Бере рушницю і виходить у темряву, але темрява всередині неї ще більша.

Хокей — це складно і зовсім просто водночас. Непросто зрозуміти правила, виснажливо жити в його культурі, майже неможливо домогтися того, щоб усі люди, які обожнюють цей спорт, не тягнули його в різні боки, ризикуючи розірвати на шматки. Але у своїй глибинній суті, в принципі, хокей простий.

— Мамо, я просто хочу грати, — каже Філіп зі сльозами на очах.

Вона знає. Їм треба вирішити, де він тепер буде грати. Залишиться у «Бйорнстад-Хокей» чи поїде з Кевіном, Лютом та іншими в Гед. Мама Філіпа вміє відрізнити правильне від неправильного, добре від злого, але вона ж мама. А що повинна робити мама?

Фрак сидить за обіднім столом, навколо — його найкращі друзі. Один із них хихоче і показує на його затискач до краватки.

— Фраку, уже час зняти його, чи як?

Фрак дивиться на затискач. На ньому написано «Бйорнстад-Хокей». Він переводить погляд на інших чоловіків — усі вони так швидко