Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Не варто дякувати, — бурмоче Рамона.

Міра присувається до стійки і наполягає:

— Ні, варто. Лише ти заступилася за нас, і я хочу подякувати, дивлячись тобі в очі. Хоч я знаю, що в цьому місті ви соромитеся говорити одне одному «дякую».

Рамона сміється і кашляє.

— Зате ти, моя дівчинко, ніколи не була сором’язливою.

— Це правда, — усміхається Міра.

Рамона поплескує її по руці.

— У цьому місті не завжди бачать різницю між тим, що правильно, і що — ні. Але ми вміємо відрізняти добро від зла.

Міра впивається нігтями в стільницю. Вона тут не лише для того, щоб подякувати, їй потрібно дізнатися відповідь на одне запитання. Їй ніяково запитувати про це тут, у пабі. Але Міра ніколи не була боязкою.

— Рамоно, чому вони це зробили? Чому «Група» проголосувала, щоб Петера не звільняли?

Рамона пильно дивиться на неї. Усі в кімнаті замовкли.

— Не знаю, що ти… — починає Рамона, але Міра перебиває її, втомлено піднімаючи долоні.

— Будь ласка, не треба цієї дурні. Не розказуй мені, що нема ніякої «Групи». Вони є, і вони ненавидять Петера.

Міра не озирається, але спиною відчуває на собі погляди чоловіків. Тому голос її трохи тремтить, коли вона каже:

— Рамоно, в мене є голова на плечах, я вмію рахувати. У цьому голосуванні Петер не мав шансів, якби не голоси «Групи» і всіх, на кого вони мають вплив.

Рамона довго не зводить з Міри погляду. Ніхто з чоловіків не встає. Ніхто навіть не ворушиться. Врешті Рамона повільно киває.

— Як я вже казала, Міро: люди в цьому місті не завжди бачать різницю між тим, що правильно, і що — ні. Але ми можемо відрізнити добро від зла.

Мірина грудна клітка здіймається від напруженого дихання, артерія на шиї пульсує, нігті залишають сліди на барній стійці. Раптом у неї дзвонить телефон, вона аж підскакує і намацує його в сумці — дзвонить важливий клієнт, вона вагається, але після семи сигналів відхиляє дзвінок. Тяжко дихає, зціпивши зуби. Піднявши голову, помічає перед собою на барній стійці пиво.

— Це кому? — питає вона.

— Тобі, ненормальна. Здається, ти й справді ні чорта не боїшся, дівчинко моя, — зітхає Рамона.

— Ну, не треба пригощати мене пивом, — винувато бурмоче Міра.

— Це не я, — каже Рамона й поплескує її по руці.

Міра розуміє не одразу. Але вона досить довго прожила в лісі й звикла брати пиво, не запитуючи. Відпиваючи, вона чує, як за її спиною чоловіки в чорних куртках мовчки цокаються. У Бйорнстаді не часто дякують. І не часто перепрошують. Але в такий спосіб вони кажуть, що в цьому місті є ще люди, які можуть тримати в голові дві думки водночас. Що можна хотіти дати по писку спортивному директорові й однаково нікому не дозволити кривдити його дитину.

І що вони поважають ту ненормальну, яка лізе сюди, не маючи страху. Незалежно від того, хто вона.

Повз паб іде Роббан Гольтс. Зупиняється біля дверей «Хутра», усміхається сам до себе. Рушає далі, не заглянувши. Завтра йому на роботу.

Давід лежить на ліжку з тими, кого любить, сміється, коли одна з них намагається придумати ім’я іншому. Для Давіда всі імена звучать як персонажі з мультфільмів, або як ім’я чийогось прадідуся. Але щоразу, коли він сам пропонує ім’я, його дівчина запитує, чому саме таке, а він лишень знизує плечима і бурмоче: «Просто гарне», після чого дівчина гуглить це ім’я разом зі словом «хокеїст» і одразу дізнається, чому Давід його вибрав.

— Я страшенно переляканий, — зізнається Давід.

— Це просто незбагненно, що світ дозволяє нам двом взяти на себе відповідальність за абсолютно нову людину і не вимагає гарантій, — сміється дівчина.

— А якщо ми будемо жахливими батьками?

— А якщо не будемо?

Вона тримає його руку на своєму животі, торкається пальцями його зап’ястя і стукає по склу його годинника.

— Скоро ти матимеш когось, кому зможеш передати свій годинник.

Жанетт довго стоїть біля огорожі, просто все оглядає.

— Боже. У тебе власний собачий притулок, як ти й мріяла. Коли ти малою весь час надокучала з цим, я не вірила, що так і станеться.

Адрі випростується, хоча сказане її зачепило.

— Ет, я ледве даю собі раду. Якщо ще раз підвищать страхувальний збір, доведеться роздати собак і закриватися. Але він мій.

Жанетт гладить її по плечу.

— Він твій. Я пишаюся тобою. Так дивно… часом я шкодую, що повернулася сюди, а часом думаю, що мені взагалі не треба було звідси їхати. Розумієш мене?

Адрі, яка завжди висловлювалася прямо і просто, відповідає:

— Ну… ні.

Жанетт усміхається. Їй бракувало цієї прямолінійності. Коли вони покинули грати в хокей, Адрі пішла в ліс, а Жанетт поїхала в Гед і знайшла там невеликий боксерський клуб. Коли Адрі купила це старе обійстя, Жанетт переїхала до більшого міста і почала займатися єдиноборствами — всіма можливими видами. Коли Адрі завела перших цуценят, Жанетт змагалася у своїх перших поєдинках. Рік минув швидко, вона стала професійною бійчинею. Потім почалися травми, тож вона вивчилася на педагога, щоб було чим зайнятися, поки травми заживали, а коли одужала, виявилося, що вона тепер добра вчителька, але погана бійчиня. У неї зник інстинкт. Після смерті батька мамі потрібна була допомога, брат не міг сам піклуватися про неї, і Жанетт повернулася. Планувала, що це на кілька місяців, але досі тут — тепер вона вчителька у школі і знову частина цього міста. Ця місцина якось дивно хапає тебе за живе, це важко пояснити. З одного боку, тут існують усі можливі недоліки, і список справді довгий, але є кілька переваг, і то настільки добрих, що дають просвіток у цьому лайні. Це насамперед люди. Міцні як ліс, тверді як лід.

— Можна винайняти в тебе якусь комірчину? — запитує Жанетт.

Давід дзвонить у двері будинку Беньї. Відчиняє його мама — втомлена, щойно повернулася з роботи, і каже, що не знає, де її син. «Може, у сестри в Геді, у „Коморі“», — підказує вона. Давід їде туди. Катя стоїть на барі, вона трохи вагається, але врешті каже, що не знає. Він бачить, що це брехня, але не допитується.

Давід виходить із «Комори», і тут до нього гукає один із охоронців.

— Ти ж хокейний тренер, так? Шукаєш Беньї?

Давід киває. Охоронець показує в напрямку льодової арени.

— Він тут проходив, разом зі своїм дружком.