Ведмеже місто - Фредрік Бакман
— Ні.
— Чому? — схлипує мама.
— Тому що це чортове місто є також і моїм, — відповідає донька.
Вони сидять на сходах, обійнявшись. Битися неважко. І однаково це часом буває найважчим. Залежно від того, по який бік шкіри відбувається боротьба.
Майя заходить до ванної, дивиться на себе у дзеркало. Дивується, як сильно вона навчилася вдавати з себе іншу. Скільки таємниць уміє приховувати. Від Ани, від своєї мами, від усіх. Тривога і страх оглушливо ревуть у неї в голові, але вона стає спокійною і холодною, коли згадує про свою таємницю: «Один патрон. Мені вистачить одного».
Петер приходить додому, сідає біля Міри за стіл на кухні. Вони не знають, чи зможуть іще відновити себе після всього, що сталося. І як їхні серця зможуть перекачувати кров у їхніх тілах іще хоча б раз. Їх усе життя буде переслідувати сором за те, що вони здалися. Як можна програти в такому і не померти? Як із цим лягати спати, як вставати зранку?
На кухню заходить Майя, зупиняється позаду тата, обіймає його за шию. Тато схлипує:
— Я зрадив тебе. Як твій батько… як спортивний директор клубу… в кожній своїй чоловічій ролі… я тебе зрадив…
Доньчині руки ще міцніше обвивають його. Коли вона була малою, перед сном вони часто розказували одне одному таємниці замість казок. Тато міг прошепотіти їй на вухо: «Це я з’їв останнє тістечко», а донька відповідала: «А я заховала пульт».
Це тривало роками. Зараз Майя нахиляється до його вуха і каже:
— Тату, знаєш секрет?
— Який, Огризочку?
— Я теж обожнюю хокей.
Сльози струменять його обличчям, і він зізнається:
— Я теж, Огризочку. Я теж.
— Тату, хочеш зробити щось для мене?
— Що завгодно.
— Створи кращий клуб. Залишся і зроби спорт кращим. Для всіх.
Тато їй обіцяє. Майя іде до себе в кімнату, повертається з двома загорнутими пакунками. І ставить їх на стіл перед батьками.
Потім вона йде додому до Ани. Дівчата беруть рушниці, йдуть якнайдалі снігами, щоб їх ніхто не почув. Вони стріляють у пляшки з водою, спостерігають за вибухами, коли ті розриваються від влучання. Кожна має власну причину стріляти. Одна позбувається агресії. Інша тренується.
Беньї завжди відчував, що носить усередині різні версії себе самого, для різних людей. Він завжди знав, що є різні версії Кевіна. Кевін на льоду, Кевін у школі, Кевін наодинці з ним. Найважливішим був Кевін на острові, Кевін, який належав лише Беньї.
Зараз вони сидять кожен на своєму камені, дивляться на острів. На їхній острів.
— У Геді ми зможемо зробити все, що хотіли зробити у Бйорнстаді. Основна команда, шведська збірна, НХЛ… ми ще можемо здобути все! І нехай це місто горить вогнем! — посміхається Кевін із такою самовпевненістю, яку відчував лише поруч із Беньї.
Беньї ставить зламану ногу на сніг і ледь перевалюється на неї, додаючи собі болю.
— Ти маєш на увазі, що ти отримаєш все, — виправляє він.
— Блін, що ти таке несеш? — зривається Кевін.
— Ти отримаєш те, що хочеш. Ти завжди отримуєш те, що хочеш.
Кевінові очі ширшають, він стискає губи.
— Що це за дурня?
Беньї повертається, між їхніми обличчями заледве метр.
— Ти ніколи не вмів мені брехати. Не забувай.
Кевінів погляд темніє, аж зникають зіниці. Розлючений, він тицяє в Беньї пальцем.
— Попереднє розслідування закрили. Вони допитали всіх і ЗАКРИЛИ справу. Так що, бляха, нема ніякого зґвалтування! І не тринди, бо тебе там узагалі не було!
Беньї повільно киває.
— Не було. Я й не мав там бути.
Він встає, і за один видих вираз обличчя Кевіна змінюється — від ненависті до страху, від погрози до благання.
— Перестань… Беньї, не йди! Я… пробач, ну! ПРОБАЧ! БЛЯХА, НУ ПРОБАЧ! Що ти хочеш, щоб я сказав? Що ти мені потрібен? Ти мені потрібен, окей? ТИ МЕНІ ПОТРІБЕН!
Кевін стоїть, розвівши руки. Беньї щоразу сильніше натискає на зламану ногу. Кевін ступає крок уперед — він уже не той Кевін, якого знають у Бйорнстаді, а Кевін з їхнього острова. Кевін, який належить Беньї. Його ноги м’яко йдуть по снігу, пучками пальців він обережно торкається вилиці Беньї.
— Ну, пробач. Пробач… усе… усе буде добре.
Але Беньї відступає. Заплющує очі. Відчуває, як холоне його щока. Він шепоче:
— Сподіваюся, Кеве, ти знайдеш його.
Кевін здивовано морщить чоло, вітер задуває йому під повіки.
— Кого?
Беньї запихає милиці в сніг. Повільно стрибає по камінню, до лісу, геть від свого найкращого друга на цілій землі. Геть від їхнього острова.
— КОГО? СПОДІВАЄШСЯ, ЩО Я ЗНАЙДУ КОГО? — кричить за ним Кевін.
Голос Беньї звучить так тихо, що здається, навіть вітер мусить розвернутися й донести сказане аж до води:
— Того Кевіна, якого ти шукаєш.
На кухні в одному будинку сидять батьки й розгортають свої пакунки, які залишила їм донька. У Міриному — горнятко з вовком. У Петеровому — еспресо-кавоварка.
47
Кажуть, що діти живуть не так, як їх навчають дорослі, а беруть із них приклад. Можливо, це правда. Але часто діти все-таки живуть так, як їх навчили.
Басист прокидається від того, що хтось стукає у двері. Він відчиняє з голим торсом. Беньї сміється.
— Якщо ми йдемо кататися на ковзанах, тобі знадобиться ще якийсь одяг.
— Я чекав на тебе вчора весь вечір, міг би зателефонувати, — розчаровано шепоче басист.
— Пробач, — каже Беньї.
І басист пробачає. Хоч і без особливого бажання. Але як не пробачити хлопцеві, який так на тебе дивиться?
У «Хутрі» нічого не міняється, пахне мокрим хутром тварин і тарілкою з недоїдками, яку хтось забув за батареєю. За столами сидять чоловіки, лише чоловіки. Міра знає, що всі помітили, коли вона зайшла, але ніхто не дивиться на неї. Вона завжди пишалася тим, що була не з полохливих, але серед цих людей не знаєш, на що сподіватися, тому по спині в неї забігали мурашки. Достатньо хоч раз побачити їх у льодовій арені під час матчів основної команди, коли вони кричать усяку гидоту про Петера наприкінці невдалого сезону. Але побачивши їх тут, у тісній кімнаті, коли більшість уже випили, Міра нервує більше, ніж їй хотілося б.
Рамона торкається Міриної руки на барній стійці. Стара жінка усміхається, показуючи криві зуби.
— Міро! Що ти тут робиш? Втомилася нарешті від Петерових непитущих порядків?
Мірині губи ледь помітно розтягуються в усмішці.
— Ні. Я тут,
