Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Усе дитинство дівчаток вчать, що єдине, чого від них очікують, — щоб старалися з усіх сил. Що цього буде достатньо, якщо просто віддати все, що маєш. Ставши мамами, вони запевняють своїх доньок, що це правда і якщо старатися з усіх сил, бути чесними й наполегливо працювати, дбати про сім’ю і любити інших, то все налагодиться. Усе буде добре, нема чого боятися. Дітям потрібна ця брехня, щоб вони могли засинати у своїх ліжечках, а батькам — щоб мати силу вставати наступного ранку.

Міра сидить у своєму кабінеті, невидющим поглядом дивиться на колегу, яка саме зайшла. У тієї в руках телефон, вона має друга, який працює у відділку поліції в Геді. Її обличчя палахкотить від суму і гніву. Вона не може вимовити ці слова перед Мірою. Пише їх на аркуші, Міра бере його, але колега не випускає аркуша з рук, і підхоплює Міру, коли та падає на підлогу. Кричить разом із нею. На аркуші написано два речення. П’ять слів. «Попереднє слідство закрито. Відсутні докази».

Усе наше життя ми намагаємося захищати тих, кого любимо. Цього недостатньо. Ми не можемо їх захистити. Зашпортуючись, Міра доходить до машини. Їде просто в ліс, якнайдалі, сніг приглушує гримання дверей авто, які вона захлопує з такою силою, аж гнеться бляха, з якої вони зроблені.

Вона стоїть і кричить посеред лісу, і відлуння цього крику ніколи не стихне в її серці.

Ближче до обіду Кевінова мама виходить викинути сміття. У всіх будинках тихо, всі двері зачинені. Ніхто не запрошує на каву. Сьогодні адвокат надіслав їй мейла з двома реченнями. П’ять слів, які гарантують, що її син не винен.

Але вулиця мовчить. Бо тут знають правду. Вона теж знає. І ніколи ще не почувалася такою самотньою.

Голос звучить м’яко, рука впевнено зі співчуттям торкається її плеча.

— Заходь, вип’ємо кави, — каже Маґґан Лют.

Кевінова мама сидить у сусідки на кухні, обжитій і затишній кухні, де на стінах трохи криво висять сімейні фотографії, але це нікого не хвилює, і слухає Маґґан.

— Кевін не винен. Це святенницьке місто, напевно, вважає, що може встановлювати власні закони і здійснювати своє правосуддя, але Кевін не винен! Хіба не так тепер сказали в поліції? Ми з тобою знаємо, що він ніколи б не зробив того, в чому його звинувачують. Ніколи! Не наш Кевін! Це чортове місто… поліція моралі, лицеміри. Ми перейдемо до клубу в Геді, твій чоловік разом із моїм, інші спонсори теж, хлопці з команди. Ми розгромимо «Бйорнстад-Хокей». Якщо це місто хоче нас зігнути, ми стаємо один за одного. Правда ж?

Кевінова мама вдячно киває. П’є каву. Думає одне й те саме, знову і знову: «Ти ніхто в цьому світі, якщо сам-один».

Увечері Беньї знову їде в Гед і вже майже біля репетиційної кімнати басиста отримує смс. Він стискає телефон у кулаці, аж екран вкривається його потом. Тоді просить Катю розвернути автомобіль — вона хоче запитати, чому так, але розуміє, що це марно. Беньї висідає посеред лісу, бере свої милиці й рушає просто в хащі. Смс ніхто ніколи не побачить, та й однаково його ніхто б не зрозумів. Там написане одне слово: «Острів?».

Басист сидить на табуретці в кімнаті для репетицій. Він не грає. У руках тримає пару ковзанів і годинами чекає на того, хто так і не прийде.

До літа ще зо два місяці, але вода в озері вже починає неспокійно бурлити після зимового сну, лід повільно відступає, щодня розходячись новими тріщинами. З берега видно лише нерухому гладь із сотні відтінків білого, але де-не-де з’являється натяк на зелень. Настане нова пора року, а потім і новий рік, життя продовжуватиметься, люди про все забудуть. Забудуть, бо не зможуть або не захочуть згадувати.

Кевін сидить на камені, дивиться на їхній із Беньї острів, який був таємницею і саме тому — єдиним місцем, де вони нічого не приховували. Кевін втратив клуб, але не втратив свою команду. Він зіграє один сезон у «Гед-Хокей», потім прийме запрошення від великого клубу, а тоді поїде до Північної Америки. Його виставлять на драфт у НХЛ, професійні команди спишуть його випадок із заявою в поліцію як «off the ice problems». Поставлять одне-два запитання, але ж їм і так усе відомо. Завжди бувають дівчата, які хочуть привернути до себе увагу, ці справи треба доручати суддям і поліції, а спорту вони не стосуються. Кевін матиме все, чого прагнув. Є лише одне невирішене питання.

Майя стояла на сходах перед будинком, коли саме поверталася її мама. У її руці досі затиснута записка від колеги, зім’ята в кульку, ніби заряджена граната. Мама і донька притуляються головами. Нічого не кажуть, бо слів однаково не буде чути через луну від оглушливого крику їхніх сердець.

Усю дорогу через ліс Беньї долає зі зламаною ногою. Він знає, що саме цього й хоче Кевін. Отримати докази, що Беньї далі належить йому, що він іще відданий, що все ще може бути так, як раніше. Коли Беньї підходить ближче і пильно дивиться на свого найкращого друга, обидва розуміють, що таке можливо. Кевін сміється та обіймає його.

Мама тримає долоні на щоках доньки. Вони витирають одна одній очі.

— Ми можемо продовжувати, можемо вимагати нових допитів, я маю контакти адвоката, фахівця зі злочинів на сексуальному ґрунті, він прилетить сюди, ми можемо… — не вгаває Міра, але Майя м’яко спиняє її.

— Мамо, нам треба зупинитися. Тобі треба зупинитися. Ми не виграємо цієї справи.

Мірин голос тремтить:

— Я не дозволю цим паскудам виграти, я не збира…

— Мамо, нам треба жити далі. Будь ласка. Я не хочу, щоб він забрав у мене ще й сім’ю, забрав усе наше життя. Мамо, нічого вже не налагодиться, по-справжньому не налагодиться, я ніколи не перестану боятися темряви… але нам треба намагатися. Я не хочу жити у війні.

— Я не хочу, щоб ти думала, що я… що ми не… що я дозволю їм викрутитися… Майє, я АДВОКАТКА, це моя СПРАВА! Це моя робота — захищати тебе! Моя робота — помститися за тебе, моя робота… це моя… це ж моя чортова робота.

У Майї зривається дихання, але руки на скронях у Міри не тремтять.

— Ні в кого нема такої мами, як у мене. Ні в кого.

— Люба моя, ми можемо