Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Я знайомлю вас із зворотним боком подій, про який історія умовчує; її цікавить тільки лицьовий бік. Перевага мемуарів у тому, що вони показують обидві сторони тканини: з цього погляду вони дають повніше уявлення про рід людський, чергуючи, подібно до Шекспіра, низькі сцени з високими. У світі всюди хатина стоїть поряд з палацом, одна людина плаче, коли інша сміється, лахмітник бере на плечі корзину, коли король утрачає корону: яке діло було рабові, що брав участь у битві під Арбеллами, до поразки Дарія?
Гент був не більше ніж гардеробною театру; головна вистава давалася у Парижі. Тоді Європа ще могла похвалитися уславленими історичними постатями. У 1800 році я почав свій шлях одночасно з Олександром і Наполеоном; чому ж я не виступав на цій великій сцені разом з двома чудовими акторами, моїми сучасниками? Чому животів у Генті? Тому, що все в руці Божій. Від гентських малих Ста днів перейдімо до великих Ста днів паризьких.
Я вже перелічив вам обставини, що спонукували Бонапарта залишатися на Ельбі, й обставини щонайперші, а точніше, вимоги натури, що змушували його покинути місце заслання. Але дорога з Канна до Парижа знищила всю потугу колишнього Бонапарта: у столиці щастя його зрадило.
Хоч як мало протривало царювання законного монарха, воно зробило неможливим повернення до правління узурпатора. Деспотизм поневолює маси і дає деяку свободу окремим людям; анархія розкріпачує маси і закабаляє людей. Тому, приходячи на зміну анархії, деспотизм прикидається свободою; а змінюючи свободу, він постає у правдивому своєму вигляді: у порівнянні з Директорією Бонапарт видавався визволителем, у порівнянні з Хартією постав гнобителем. Він так ясно розумів це, що визнав себе зобов’язаним піти далі за Людовіка XVIII і згадати про витоки суверенітету нації. Він, що по-хазяйськи попихав народом, мусив знову зробитися його трибуном, шукати прихильності простолюду, впадати в революційне дитинство, видавлювати зі своїх уст старовинні слова на славу свободи, що кривили його губи гримасою і переповнювали серце гнівом.
Доля Наполеона, як і його могутність, невідворотно хилилася до занепаду, і в ці Сто днів упізнати його було неможливо. Геній Наполеона був генієм перемоги й порядку, але не поразки і свободи: а тим часом перемога зрадила його, а порядок підтримувався незалежно від його волі. З подивом говорив він: «Подумати тільки, у що перетворили Бурбони Францію за кілька місяців! Мені знадобляться роки, щоб повернути їй колишній вигляд!» Завойовник бачив не плоди законної монархії, алеплоди Хартії; вінзалишив Францію безмовною і приниженою; тепер вона підвела голову і здобула дар мови: у простоті свого безмежного розуму він сприймав свободу за безлад.
І все-таки Бонапарту доводиться капітулювати перед ідеями, які він не в змозі здолати миттєво. Не маючи справжньої популярності, він платить по сорок су робітникам, які надвечір приходять на площу Карузель горланити: «Хай живе імператор!»; у народі це називалося сходити на торги. Відозви уряду обіцяють перш за все цілковите забуття минулого і відпущення всіх гріхів; люди оголошуються вільними, нація вільною, преса вільною; виявляється, що імператор піклується виключно про спокій, незалежність і щастя народу, що всю організацію імперії змінено і ось-ось настане золота доба. Щоб привести практику у відповідність з теорією, Францію ділять на сім великих областей, кожна зі своїм поліцейським начальством; семеро лейтенантів отримують такі самі права, які мали намісники за Консульства та Імперії; відомо, яку роль відіграли ці захисники особистої свободи в Ліоні, Бордо, Мілані, Флоренції, Лісабоні, Гамбурзі, Амстердамі. Сходинкою вище розміщуються на цій ієрархічній драбині, яка все більше і більше сприяє свободі, надзвичайнікомісари, подібні до представників народу за Конвенту.
Поліція, керована Фуше, урочисто сповіщає весь світ про те, що відтепер єдиною її метою стане насадження філософії, а єдиною спонукою її дій – правила доброчесності.
Спеціальним декретом Бонапарт відроджує національну гвардію королівства, сама назва якої раніше позбавляла його спокою. Він розуміє, що мусить знову винищити деспотизм і демагогію, які ворогували в епоху Імперії: плодом цього союзу повинна стати гордопишна свобода на Травневому полі – в червоному ковпаку й тюрбані, з шаблею мамелюка за поясом і революційною сокирою в руці, свобода, оточена багатотисячними натовпами привидів – тінями тих страдників, котрі загинули на ешафотах, під пекучим сонцем Іспанії чи в засніжених російських степах. Прагнучи перемоги, мамелюки стають якобінцями; здобувши її, якобінці перетворюються на мамелюків: на випадок небезпеки згодиться Спарта, на випадок тріумфу – Константинополь.
Бонапарт охоче забрав би всю владу собі одному, але це було неможливо; знайшлися люди, готові заперечити його першість: по-перше, чесні республіканці, що звільнилися від пут деспотизму і законів монархії і хочуть зберегти незалежність, якої, можливо, взагалі не існує в природі; по-друге, скажені монтаньяри, що були за Імперії всього лише шпигунами на платні у деспота, а нині зважилися нарешті повернути собі ті безмежні права, якими п’ятнадцять років тому поступилися своєму хазяїну.
Проте ні республіканці, ні революціонери, ні прислужники Бонапарта не мали достатньо сили, щоб правити самостійно, перемігши всіх суперників. Зовні їм загрожувала навала, за межами Франції – громадська думка; вони зрозуміли, що, не об’єднавши зусиль, неодмінно програють; перед лицем небезпеки вони на якийсь час забули свої чвари: одні покликали на підмогу свої теорії та химери, інші – свої звірства та пороки. Всі учасники цієї змови мали таємний намір; усі сподівалися на вигоду, коли події увійдуть у нормальне русло, всі намагалися заздалегідь забезпечити своє верховенство після перемоги. У цій жахливій сутичці три колосальні гравці: свобода, анархія, деспотизм – по черзі тримали банк, шахраюючи і прагнучи виграти партію, безнадійну для всіх трьох.
Занепокоєні цією думкою, вони не звертали уваги на небагатьох заблуканих овець, що покладали надію на революційні заходи: тим часом у передмістях появилися федерати, у Бретані, Анжу, Ліонне та Бургундії вони давали суворі клятви; тут і там чувся спів «Марсельєзи» і «Карманьйоли»; у Парижі діяв клуб, що мав зв’язок з клубами провінційними; говорили про відродження «Газети патріотів». У кого, проте, могли викликати довіру воскреслі тіні 1793 року? Хіба невідомо було, що розуміють вони під свободою, рівністю і правами людини? Хіба з того часу, коли вони коїли свої жахливі справи, вони стали моральнішими, розумнішими, правдивішими? Хіба з того, що вони заплямували себе всіма можливими пороками, випливало, що вони здатні дати світові всі можливі чесноти? Злочину зректися важче, ніж трону; чоло, увінчане колись огидною короною, довіку зберігає її незатертий слід.
Думка розжалувати геніального честолюбця з імператорів у генералісимуси чи президенти республіки була чистісінькою химерою: у червоних ковпаках,
