Чінгісхан - Василь Григорович Ян

На березі Калки, на високому кургані, Субудай-багатур скликав усіх своїх тисячників і сотників на урочисте моління богові війни Сульде. Цього зажадав похмурий патлатий шаман Бекі. В гостроверхій шапці з ведмежою шкурою на плечах, обвішаний ножичками, ляльками і брязкальцями, старий чаклун ударяв билом у великий бубон і, пританцьовуючи, ходив по колу, де всередині лежали зв’язані Мстислав Романович, великий князь київський, та одинадцять інших довірливих руських князів.

Похитуючи головами і прицмокуючи, татари їх оглядали і шкодували, що серед полонених не було «конязя Мастисляба», — дуже їм хотілося подивитися на прославленого «руського Джебе»…

Шаман Бекі викрикував молитви і, притуливши до волосатого обличчя бубон, то свистів, як дрізд, то гукав, як пугач, то гарчав, як ведмідь, або завивав, як вовк, — це він «бесідував» з могутнім богом війни Сульде, який подарував монголам нову перемогу.

— Чуєте, як гнівається бог Сульде? — ревів шаман. — Сульде знову голодний, він вимагає людської жертви!..

Тисячі татарських воїнів розташувалися на рівнині, навколо Кургана. Вони розпалили багаття і кололи молодих кобилиць.

Татари принесли голоблі і дошки, одірвані від руських возів, і поклали їх на зв’язаних князів. Триста татарських воєначальників посідали на цих дошках. Підіймаючи чаші з кумисом, вони величали грізного бога війни Сульде, покровителя монголів, і славили непереможного «потрясателя всесвіту», червонобородого Чінгісхана. Відмовившись од грошей за викуп найзнатніших руських князів, татари жертвували богові Сульде цих полонених, що наважилися вступити в бій з військами «посланого небом» Чінгісхана… Багатури реготали, коли з-під дощок неслися стогони і прокляття розчавлених князів. Стогони і зойки поступово затихали, і їх заглушила радісна пісня монгольських воїнів:

Під час бенкету підвівся полководець Тохучар-нойон і просвистів сигнал, що скликає стрільців на облавному полюванні. Всі затихли, почувши знайомий заклик. Тохучар став кричати воїнам:

— Великий каган Чінгісхан — наймудріший з людей! Він усе передбачає і за сто днів і за тисячу літ… Він послав мене за вами з туменом хоробрих людей, щоб я розшукав непереможних тигрів — Джебе-нойона і Субудай-багатура. Каган мені сказав, що найкращий вам від нього подарунок — це послати воїнську підмогу в день битви.

— Правильно, правильно! — вигукнули монголи.

— Ніде не зупиняючись, ми проходили різні країни. Всюди ми бачили сліди незламного монгольського клинка. Ми запитували: «Де славні багатури Джебе і Субудай?» Перелякані жителі, падаючи навколішки, махали руками на захід. Ми примчали сюди перед початком битви, і в неї врізалися мої десять тисяч вершників… З’єднавшись з вами, ми швидко розгромили довгобородих урусів…

— Слава тобі, Тохучаре! Ти прибув вчасно!

Тохучар говорив далі:

— Великий володар світу Чінгісхан подумав про вас і мною надіслав свою волю… Його священний лист привіз нарочний гонець. Десять тисяч моїх вершників оберігали гінця, як дорогоцінний алмаз, і доставили живцем сюди. Дивіться, ось лист![161]

До Субудай-багатура підійшов старий кривоногий монгол, увішаний бубонцями, в шапці з соколиним пір’ям. З-за пазухи він витяг шкіряну трубку. У ній зберігався запечатаний сувій. Скарлюченими пальцями Субудай зірвав воскову печатку. Сивобородий писар у мусульманській чалмі розгорнув сувій, прочитав написане про себе, пошептав на вухо Субудаю. Той підвівся і закричав:

— Великий каган повеліває! З повагою слухайте!

Всі воєначальники разом підвелись. Бачачи це, схопилася й решта татар. Начальники і за ними воїни всього табору попадали на землю ницьма.

Підвівши голову, вони кричали:

— Великий каган наказує! Ми підкоряємось!

Субудай-багатур вів далі:

— Єдиний і непереможний начертав такі слова: «Коли одержите листа, повертайте назад морди коней. Приїжджайте на курултай[162] обговорити підкорення всесвіту. Бог на небі, каган — божа сила на землі. Печать повелителя схрещення планет, владики всіх людей».

Субудай обвів поглядом схилені до землі спини монголів і підняв руку.

— Тепер говоритиму я!.. Мене слухайте!

Всі випростались і, стоячи навколішках, затаївши дух, дивилися на «барса з відгризеною лапою».

— Сьогодні ми ще потішимось, а завтра, коли зійде сонце, ми всі рушимо назад до золотої юрти нашого владики. Хто забариться, — буде задушений!

Всі воїни завили від радості і, знову сівши, з криками й піснями продовжували бенкетування.

Вранці другого дня, помолившись сонцеві і воздавши йому жертву кумисом, монголи сіли на коней. Вони гнали гурти худоби і обшарпаних, знесилених полонених. Запряжені биками вози з награбованим добром і з тяжко пораненими монголами нестерпно