Сестра Керри - Теодор Драйзер
Блакитнооку войовницю звали Осборн — Лола Осборн. Вона жила на Дев’ятнадцятій вулиці, недалеко від Четвертої авеню, в тому кварталі, що тепер весь зайнятий конторами. Там у неї була затишна кімнатка, вікнами на низку задніх дворів, де росло багато тінистих дерев.
— Хіба ваша сім’я не в Нью-Йорку живе? — спитала її якось Керрі.
— Так, але я не можу ужитися зі своїми старими. Вони завжди вимагають, щоб я робила те, що їм подобається. А ви теж тутешня?
— Так, — відповіла Керрі.
— Живете з сім’єю?
Керрі посоромилась сказати, що вона одружена. Вона стільки говорила про те, що хотіла б мати більшу платню, так турбувалася своїм майбутнім, що тепер, коли її спитали навпростець, не змогла признатися.
— Ні, я живу у родичів, — відповіла вона.
Міс Осборн вирішила, що Керрі, як і вона сама, може вільно розпоряджатися своїм часом. Вона завжди умовляла Керрі залишитись у неї, піти разом пройтися і таке інше, і Керрі, кінець кінцем, почала спізнюватись на обід. Герствуд помітив це, але його становище не дозволяло йому сваритися з нею. Кілька разів вона приходила так пізно, що ледве встигала нашвидку зготувати яку-небудь страву і вже поспішала до театру.
— У тебе і в другій половині дня теж бувають репети-ції? — спитав її якось Герствуд, намагаючись приховати гіркі і прикрі підозри, що його опанували.
— Ні, я тепер підшукую собі інше місце, — відповіла Керрі.
То була почасти й правда, але більше вимовна. Вона побувала з міс Осборн у режисера, що збирався відкрити нову оперету на Бродвеї, і звідти обидві повернулись до Лоли, де вони сиділи і перед тим з третьої години.
Це Герствудове запитання Керрі сприйняла як замах на свою свободу. Вона ніби не помічала, що весь час була досить вільна у своїх вчинках. Нам завжди найдорожча нова, щойно здобута свобода, і ми оберігаємо її найревніше.
Герствуд добре розумів це все, він був досить спостережливий. Проте в нього ще вистачало порядності не протестувати одверто. У своїй незбагненній апатії він тільки покірливо споглядав, як Керрі поволі йде з його життя; так само покірливо, як пропускав усі можливості стати на ноги. Все ж він не міг утриматись від протесту й причіпок, кволих, набридливих і марних, від яких прірва між ними тільки ширилася.
Одного разу, саме в той час, антрепренер, дивлячись з-за куліс на яскраво освітлену сцену, де, кордебалет, виблискуючи костюмами, виконував один із своїх номерів, спитав балетмейстера:
— Хто це така, четверта з правого боку, ота, що зараз повертається сюди обличчям, у кінці?
— А, — сказав балетмейстер, — це міс Маденда.
— Вона гарненька. Чом ви не поставите її на чолі цього ряду?
— Добре, можна буде це зробити, — погодився той.
— Неодмінно! Вона куди краща, ніж та, що тепер іде попереду.
— Гаразд, я так і зроблю.
На другий день Керрі покликано так, ніби вона в чомусь схибила.
— Сьогодні ви поведете свій ряд, — сказав балетмейстер.
— Слухаю, сер! — відповіла Керрі.
— Та жвавіше, — додав він. — Нам потрібна жвавість.
Керрі здивувалась цій зміні і подумала, що дівчина, яка досі очолювала колону, мабуть, хвора. Але зараз же, побачивши її в ряду, та ще з незадоволеним обличчям, Керрі догадалась, що це відзнака.
Вона вміла з особливою грацією схилити голівку вбік, а її руки не висіли, мов неживі, навпаки, вони ніби брали участь у танці. На чолі ряду вона проявила себе ще краще.
— Ця дівчина вміє триматись, — сказав антрепренер іншим разом.
Йому навіть захотілось поговорити з нею, і якби не його неухильне правило не заводити нічого з хористками, — він би неодмінно підійшов до неї, відкинувши всяку пиху.
— Поставте її на чолі білої колони! — сказав він балетмейстерові.
Біла колона складалася з двадцятьох дівчат, одягнених у сніжно-білі фланелеві вбрання зі срібною і блакитною облямівкою. Проводирка цієї колони виблискувала тими ж кольорами, але мала ще й срібні еполети та поясок з коротенькою шпагою при боці. Керрі одержала всі ці аксесуари і через кілька днів з’явилась у них на сцені, пишаючись своїми новими лаврами. А найприємніше було те, що платня її зросла з дванадцяти до вісімнадцяти доларів.
Герствуд про це так і не дізнався.
«Не буду віддавати йому всі гроші! — вирішила Керрі.— Я й так досить плачу. Мені треба стільки придбати з одягу!»
Вона й справді за другий місяць служби в театрі понакуповувала собі дуже багато, не дбаючи про наслідки такого марнотратства. Адже наближався день сплати комірного, та й борги в усіх сусідніх крамницях росли. Але Керрі вирішила надалі більше зважати на себе.
Насамперед вона пішла купувати блузку і зразу побачила, як мало можна придбати за те, що в неї лишається, і як багато можна було б справити обнов, якби їй лишалась ціла її платня. Вона забувала, що якби вона жила сама, їй довелося б платити за помешкання й харчі; навпаки, вона уявляла, що всі свої вісімнадцять доларів до останнього цента вона могла б витрачати на одяг і на свої примхи.
Нарешті вона спинила свій вибір на такій блузці, яка поглинула не тільки всю її надбавку, але й дещо від дванадцяти доларів. Вона розуміла, що зайшла надто далеко, але жіноча любов до оздоб узяла гору. На другий день Герствуд сказав:
— Ми винні крамареві за цей тиждень п’ять доларів сорок центів.
— Що ти кажеш? — промовила Керрі, ледь насупившись.
Вона взялася за гаманець, щоб віддати йому гроші.
— У мене всього вісім доларів двадцять центів.
— Ми ще винні за молоко шістдесят центів, — додав Герствуд.
— Так, і ще ж за вугілля не заплачено, — згадала Керрі.
Герствуд не сказав більше нічого. Він бачив обнови, які вона купувала, бачив, що вона починає нехтувати свої гос
подарські обов’язки і користується кожною нагодою, щоб зникнути з дому і не повернутися вчасно. Він почував, що все це не скінчиться добром.
А вона раптом промовила:
— Я просто не уявляю, як все тягтиму. Я так мало заробляю.
То був прямий виклик, і Герствудові довелося прийняти його. Він змусив себе лишитись спокійним.
— Я зовсім не хочу від тебе, щоб ти все тягла. Я тільки прошу допомогти мені трохи, доки я не знайду якусь роботу.
— Авжеж, авжеж! — відповіла Керрі.— Я вже не вперше це чую. Але мого
