Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Тим часом Оксана вже не мала сили пручатися сильному офіцерові і лише заплакала із безсилої люті. Москаль відчув це і видихнув.

– Щас я тебя обрадую, грязная гайдамачка! – прохрипів у запалі.

– Щоб ти здох! – лише видушила із себе.

Раптом щось глухо стукнуло, так що москаль здригнувся, а тоді почав опускатися на землю, блюнувши кров’ю з рота. Оксана завмерла, тоді підвелася: позаду стояв гайдамака, одягнений у чорне, а на голові довгий козацький чуб. У руці – закривавлена сокира.

Інші також його побачили, однак офіцерам немов мову відняло. Гайдамака розмахнувся і кинув сокиру, цілячи в голову одному із гравців – кров разом з мізками бризнула по столу, заливаючи карти. Офіцери здригнулися і зі страшними криками та гримасами страху кинулися за своєю зброєю. Та не встигли: гайдамака дістав їх і став рубати шаблею, не жаліючи, аж доки всіх не порубав на капусту та не залив корчми кров’ю.

Оглянувши свою роботу, чорний гайдамака обернувся до дівчини – вона стояла, прикриваючи голе тіло залишками сорочки, та дивилася на нього своїми великими очима.

– Я врятував тебе, Марусю, – прохрипів він.

– Оксана я, – тихо відповіла дівчина.

Гайдамака струсив головою, немов відганяючи якийсь страшний спогад. Раптом вгледів дивний перстень на пальці в дівчини.

– Звідки це в тебе?

– Мені дав Моторний. Федір Моторний. Чули?

– Як же не чути, – посміхнувся гайдамака.

– Він загинув?

Гайдамака не відповів нічого, лише мовив:

– Забираймося звідси.

Наскільки міг збагнути Грицько Гаранджа, їх вели до Києва. Запорожці передбачали, що там їх триматимуть у в’язниці, доки не візьмуть усіх потрібних свідчень, а тоді спровадять до Сибіру.

Конвоїрів було десь із півтора десятка піших із рушницями, а також двоє офіцерів на конях. Полонені були надійно сковані ланцюгами на руках і ногах, перешпилені між собою. Перепочинок їм давали раз на день, годували двічі. Так і міряли колії своїми босими ногами шлях до Києва і дякували Богові, що не ведуть їх зараз у зворотному напрямку – на захід, до ляхів.

– Кажуть, шибениці стоять аж до Львова, чи навіть до Варшави. Залякати хочуть, – зітхнув сусід Гаранджі.

– Нічого, це їм ще відгукнеться, – відповів Грицько.

– Разговорчики! – крикнув один з вартових і штовхнув Грицька прикладом.

Скоро дорога завела їх у невеличкий перелісок. Раптом запугукав пугач.

– Чули? – притишено запитав Грицько.

На відміну від москалів, запорожці і гайдамаки добре знали цей знак. Приготувалися. Раптом бахнув постріл – один з офіцерів здригнувся і полетів з коня. За ним – другий. Гайдамаки з’явилися нізвідки, немов сиділи за кожним кущиком і деревцем, а чи взагалі під землею. За мить вони розстріляли вартових, котрі були подалі від полонених, щоб не зачепити своїх. Ті ж солдати, що йшли поруч і лишилися живими, тут же приготувалися до оборони, не розуміючи добре, що таке сталося. Один із них навіть вистрелив, однак у цю саму мить полонені кинулися наниз і почали бити й душити своїми ланцюгами. Останніх двох, що намагалися втекти, зарубав вершник на карому коні та в чорному одязі.

Гаранджа уже добув у забитого офіцера ключі і скинув із себе остогидлі кайдани. Раптом поглянув на «чорного» гайдамаку.

– Невже ти?

– Я, братику.

Перед ним стояв Іван Левченко.

– Так я ж сам бачив, як тебе розстріляли москалі…

Левченко посміхнувся:

– Ти ж знаєш, як важко мене вбити. Скажи краще, ти готовий знову піти за мною?

– Чого ж не піти…

Повстанці чинили опір окупантам іще цілий рік. Були малі вилазки, наскоки, а також великі й криваві бої, аж доки польській і російській владі вдалося загасити гайдамацьке пожарище, котре в цих краях жевріло ще довго після того. Левченка так вбити і не вдалося. Ходила легенда, що він так і не помер, а став одним із духів Холодного Яру та інших повстанських лісів і ще століттями після того підіймався, аби завдати окупантам тяжкої кари…

Залізняка, Швачку та Неживого били батогами, вирвали ніздрі, заклеймили і як каторжників погнали до Сибіру. Ще тяжча доля чекала на Івана Гонту. Його видали панам, а вони вже вигадали йому нестерпні тортури. Страта хороброго сотника відбувалася в селі Сербах та тривала чотирнадцять днів, протягом яких він витерпів нелюдські муки. Проте ні разу не попросив у панів милості…

Саме в цьому місті Іван Бондаренко чекав на свою смерть. Його та ще кільканадцятьох гайдамаків мали стратити наступного дня, тож так і тримали у дерев’яній клітці просто неба.

Отаман лежав горілиць на соломі, дивлячись на зорі. Ось так і закінчиться його молоде життя. Він не шкодував: це не по-козацьки. Боліла лише душа, що справи великої не довершили. А були вже так близько, вже була в них Україна! Але тут… Дарма говорити.

– Бондаренку, ти не спиш? – запитав збоку один з товаришів.

– Зорі рахую, – відповів напівжартома Іван.

– Брати