Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Ти так нічого й не знайшов? Хіба ти не шукав у джунглях?
— Звісно ж, шукав. Ми навіть знайшли літак, але не той пропалий безвісти «DC-3». Це була «Цесна», що розбилася з якимись гірничими інженерами з Японії. Їхні кістки заросли ліанами й квітами, і лише Бог знає, що за павуки чи інші тварини влаштували собі домівку в їхніх черепах. Мені не хотілося знайти Деммі в такому стані.
— Тобі не надто подобалися джунглі.
— Так. Я пив багато джину. Я приохотився до міцного джину, як і мій друг, Гумбольд фон Флейшер.
— Той поет! Що з ним тепер?
— Він теж помер, Наомі.
— Усі ці смерті — це жахливо, Чарлі!
— Усе весь час розпадається і з’єднується знову, й доводиться гадати, чи акторський склад завжди один і той же, чи це безліч різних акторів.
— Гадаю, ти зрештою дістався до місії.
— Так, і там було багато Деммі, зо два десятки дівчат на прізвище Вонґел. Усі з такими ж видовженими голівками, золотистим волоссям, вивернутими досередини коліньми, кирпатими носами й тією ж невиразною манерою говорити. Коли я сказав, що я її наречений з Нью-Йорка, вони подумали, що я трохи схибнутий. Мені довелося відвідувати служби й співати гімни, бо індіанці не зрозуміли би білого прибульця, який не християнин.
— Тож ти співав гімни, а тим часом у тебе розривалося серце.
— Я радо їх співав. Доктор Тім Вонґел дав мені балію з генціанвіолетом, щоб я у ній сидів. Він сказав, що у мене важкий випадок tinea cruris[231]. Тож я залишався серед цих людожерів, сподіваючись, що Деммі з’явиться.
— То були людожери?
— Вони з’їли першу групу тамтешніх місіонерів. Коли співаєш у каплиці й бачиш підпиляні зуби когось, хто, ймовірно, зжер твого брата — брата доктора Тіма з’їли, і він знав хлопців, які це зробили, — що ж, Наомі, люди мають чимало особливих заслуг. Я б не здивувався, якби мій досвід перебування в джунглях налаштував мене на вибачливий лад.
— Кому ж треба було вибачити?
— Моєму другові, Гумбольдту фон Флейшеру. Поки я побивався за Деммі у джунглях, він зняв за чеком кошти з мого рахунка.
— Він підробив твій підпис?
— Я дав йому незаповнений чек, а він одержав за ним понад шість тисяч доларів.
— Ні! Ти, звісно ж, не очікував такого від поета, правда? Вибач, що сміюсь, але ти завжди провокуєш людей чинити тобі підлості, наполягаючи, що їм слід поводитися порядно й високоморально. Мені страшенно шкода, що ти втратив ту дівчину в джунглях. Здається, вона була тобі до пари. Вона була така ж, як ти, правда? Ви могли разом ширяти у хмарах і почуватися щасливими.
— Я розумію, про що ти, Наомі. Я був неспроможний осягнути глибший бік людської натури. Донедавна навіть думати про це не міг.
— Лише ти міг зв’язатися з цим шаленим типом, який погрожував Стронсонові. З італійцем, про якого мені розповідала Меґґі.
— Можливо, твоя правда, — відповів я. — І я мушу спробувати проаналізувати, чому йду на поступки таким типам, як Кантабіле. Але подумай краще, як я почувався, коли твоя дитина, ця прекрасна дівчина, прийшла і витягла мене з в’язниці — донька жінки, яку я кохав.
— Чарлі, не ставай сентиментальний! Прошу тебе! — мовила вона.
— Я маю тобі сказати, Наомі, що любив кожну твою клітинку. Для мене ти була кимсь зовсім не чужим. Твої молекули були моїми молекулами. Твій запах — моїм запахом. І твоя донька нагадала мені тебе — ті ж зуби, та ж усмішка, все те ж саме, як мені здається.
— Не захоплюйся. Ти б одружився з нею, правда ж, старий джиґуне? І ти чекаєш, чи не скажу я: «Вперед!». Це справжній комплімент для мене, що ти готовий взяти її за дружину, бо вона нагадує тобі мене. Що ж, вона чудове дитя, але тобі потрібна жінка з серцем завбільшки як пральна машинка, а це не моя донька. Хай там як, ти й досі з тією ціпочкою, що я її бачила в барі — розкішною, східного типу, з фігурою, мов у танцівниці живота, з великими темними очима. Правда?
— Так, вона розкішна. І я й досі її коханий.
— Коханий! Та що з тобою — дорослий, поважний і розумний чоловік захоплено літає від однієї жінки до іншої. Невже тобі більше нічого робити? Чоловіче, чи жінки тебе ніколи не ошукували? Чи ти думаєш, що вони й справді нададуть тобі ту допомогу та подарують ту втіху, що ти шукаєш? Як обіцяють в оголошеннях?
— Але ж таки обіцяють?
— У жінок це як інстинкт, — сказала вона. — Ти даєш їм знати, що тобі потрібно, і вони тут-таки кажуть, що в них є саме те, чого ти потребуєш, хоча до цієї миті вони навіть не чули про це. І вони не конче брешуть. У них просто є інстинктивне відчуття, що вони можуть дати все, чого може зажадати чоловік, і готові прийняти чоловіка будь-якого розміру, форми чи типу. Вони такі. А ти микаєшся туди-сюди, шукаючи таку жінку, як ти. Не існує такої істоти. Навіть ця Деммі не могла бути така. Але дівчата кажуть тобі: «Твої пошуки скінчилися. Спинися тут. Я — та, яку ти шукав». І тоді ти підписуєш контракт. Звісно ж, ніхто не може дати того, що обіцяв, й усі стають страшенно злі. Що ж, Меґґі — це не твій тип. Чому б тобі не розповісти мені про свою дружину?
— Не вводь мене у спокусу. Просто налий іще чашечку.
— Яку спокусу?
— О, спокусу? Спокусу скаржитися. Я міг би розповісти, як погано вона поводиться з дітьми, як вона збуває їх, коли тільки може, як змушує суд зв’язувати мене по руках і ногах, а адвокатів — здирати з мене шкіру і все таке. Що ж, це моя Історія, Наомі. Історія може бути витвором мистецтва, прекрасною версією чийогось сумного життя. Гумбольдт, поет, колись розігрував свою Історію по всенькому Нью-Йорку. Але зазвичай ці Історії — нікудишнє мистецтво. На що будуть схожі всі ці скарги, коли душа, яка полинула
