Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

З лікарні він повернувся з багряним лицем між бинтами. Сказав, що мені не слід продавати будинок, щоб урятувати його життя. Він кричав і повторював, що нічого не вартий і що він вирішив зникнути. Я знаю, тебе дивує, що я живу у чеському кварталі. Але мій свекор, мудрий старий єврей, вклав гроші у будівництво дому в цьому чудовому й безпечному районі, де мешкають вихідці з Центральної Європи. Так ми й опинились тут. Що ж, Волпер був веселий чоловік. Він не завдавав мені таких клопотів, як міг би завдати ти. Коли ми побралися, він подарував мені власний «кабріолет» і відкрив на моє ім’я рахунок у «Філдс». Це те, чого я хотіла в житті понад усе.

— Наомі, я завжди відчував, що одруження з тобою додало б мені сили.

— Не ідеалізуй аж так. Ти був паливода. Ти мало не задушив мене, коли пішла танцювати з якимось баскетболістом. А одного разу, в гаражі, накинув собі мотузку на шию й погрожував повіситися, якщо не буде по-твоєму. Пам’ятаєш?

— Боюся, що так. Мене переповнювали надто гострі потреби.

— Волпер знову одружений і має велосипедну крамницю у Нью-Мексико. Можливо, біля кордону він почувається безпечніше. Так, ти був чудовий, але я ніколи не знала, чого від тебе сподіватися з твоїм Свінберном, Бодлером, Оскаром Вайльдом і Карлом Марксом. Хлопче, ти й справді був дуже запальний.

— То були приголомшливі книжки. А я перебував у буянні краси і шаленів від великодушності, піднесених думок, поезії й любові. Чи не була це просто юність?

Вона всміхнулася мені й відповіла:

— Насправді я так не думаю. Док казав моїй мамі, що вся ваша сім’я — це збіговисько наївних іммігрантів, чужинців, і що всі ви занадто емоційні. Док помер торік.

— Твоя донька мені про це сказала.

— Так, укінці він зовсім зійшов нінащо. Коли літній чоловік натягає обидві шкарпетки на одну ногу і пісяє у ванну, я вважаю, що це кінець.

— Боюся, що так. Я й сам думаю, що Док перестарався зі своєю американськістю. Для нього бути обивателем у дусі Беббіта — те ж, що для мене читати Свінберна. Йому кортіло попрощатися з єврейством або ж із феодалізмом.

— Зроби мені послугу… Мене й досі обдає холодом, коли ти вживаєш у розмові зі мною слово феодалізм. У цьому й полягала наша проблема. Ти приїхав із Медісона, марячи якимсь поетом на ім’я Гумбольдт-парк, чи як там його звали, і позичив у мене гроші, щоб вирушити до Нью-Йорка ґрейгаундським автобусом. Я щиро й віддано тебе любила, Чарлі, але коли ти поїхав на зустріч зі своїм божком, я прийшла додому, ввімкнула радіо й заходилася лакувати нігті. Твій батько нетямився від люті, коли я сказала, що ти працюєш у Мангеттені продавцем щіток у Фуллера. Ти мав допомогти йому торгувати деревиною.

— Дурниці, у нього був Джуліус.

— Господи, який же твій батько був красень. Чистісінько тобі — як казали колись дівчата — «Іспанець, який зруйнував моє життя». А як там Джуліус?

— Джуліус тепер спотворює південний Техас торговельними центрами й кондомініумами.

— Але ви всі любили одне одного. Ви були в цьому сенсі дуже старосвітські. Можливо, саме тому мій батько називав вас наївними іммігрантами.

— Що ж, Наомі, мій батько теж став американцем. Як і Джуліус. Вони притлумили у собі всю цю іммігрантську любов. Лише я по-дитячому вперся. Мене завжди переповнювали емоції. Я так ніколи й не забув, як закричала моя мама, коли я впав зі сходів, і як вона притискала до ґулі на моїй голові лезо ножа. Та ще й якого ножа — з російського срібла, з держаком у формі поліцейської палиці. Тож так було. Чи ґуля на моїй голові, чи Джуліусова геометрія, чи те, як татові сплатити ренту, чи зубні болі бідолашної мами — це все були найважливіші в світі речі для нас усіх. Я ніколи не втрачав цього вміння глибоко перейматися справами інших… ні, це не так. Боюся, що я таки втратив його. Так, я, без сумніву, його втратив. Але я й досі його потребую. Це завжди становило для мене проблему. Я потребував турботи й, вочевидь, обіцяв її. Жінкам, я маю на увазі. Для жінок я створював ту утопічну емоційну любовну ауру й змушував їх вірити, що я турботливий чоловік. Що я леліяв би їх так, як кожна з них мріє, щоб її леліяли.

— Але ж це був обман, — сказала Наомі. — Ти втратив це вміння. І не дбав про них.

— Я втратив його. Проте щось, наділене такою пристрастю, ймовірно, ще залишається десь у глибині душі.

— Чарлі, ти підкорив серця багатьох дівчат. І, певно, зробив їх страшенно нещасними.

— Я запитую себе, чи мій симптом «тужливого серця» аж такий особливий. Він, звісно ж, — щось надумане і спотворене. Але також і американське, хіба ні? Коли я кажу «американське», я маю на увазі, що він не зазнав коригувального впливу основної історії людського страждання.

Наомі зітхнула, слухаючи мене, й сказала:

— Ох, Чарлі, я ніколи не збагну, як або чому ти доходиш своїх висновків. Коли ти читав мені лекції, я ніколи не встигала за твоїми думками. Але мені розповідали, що, коли на Бродвеї поставили твою п’єсу, ти був закоханий у якусь дівчину. Що з нею сталося?

— Деммі Вонґел. Так. Вона теж була чудова. Вона загинула у Південній Америці разом зі своїм батьком, мільйонером із Делавера. Вони вилетіли з Каракаса на «DC-3» і розбилися в джунглях.

— О, як сумно й жахливо.

— Я їздив у Венесуелу шукати її.

— Я рада, що ти це зробив. Я саме це хотіла спитати.

— Я вилетів тим же рейсом із Каракаса. Це були старі й полатані літаки. На них літали індіанці зі своїми курчатами та козами. Пілот запросив мене сісти в кабіні. На лобовому склі була велика тріщина, крізь яку вдирався вітер. Коли ми летіли над горами, я боявся, що ми теж розіб’ємося, і думав: «Господи, нехай це станеться зі мною точнісінько так само, як із Деммі». Наомі, дивлячись на ці гори, мені, правду кажучи, було байдуже до того, як улаштовано цей світ.

— Що ти хочеш цим сказати?

— О, я не знаю, але часом людина перестає захоплюватися природою з усіма її чудесами й колосальними досягненнями, від субатомних до галактичних. Природа може поводитися з людьми дуже брутально. Давати їм жару. Рвати їм жили. Коли ми піднялися над горами, і я побачив Тихий океан, що в епілептичному нападі розбивався об берег, я