Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Пані герцогиня де Дюрас розділила з чоловіком злигодні вигнання. Не мені нарікати на долю, бо вона дозволила мені провести три місяці в товаристві цієї чудової жінки, з якою ми розмовляли про все, що може привернути увагу людей прямодушних і щиросердих, об’єднаних спільними смаками, ідеями, переконаннями і почуттями. Пані де Дюрас мріяла збудити моє честолюбство: тільки вона одразу зрозуміла, чого я вартий у політиці; її незмінно доводили до відчаю сліпці і заздрісники, які перешкоджали моєму зближенню з королем, але ще дужче засмучував її мій характер, що був на заваді моїй кар’єрі; вона лаяла мене, вона мріяла вилікувати мене від безтурботності, відвертості, простосердя і навчити звичок царедворця, яких сама терпіти не могла. Ніщо, можливо, не викликає такої вдячної прихильності, як дружнє заступництво істоти видатної, яка використовує свій вплив у суспільстві, щоб видати ваші недоліки за достоїнства, недосконалість за чари. Милостями чоловіка ви зобов’язані його чеснотам, милостями жінки – вашим власним; ось чому перші огидні, а другі – солодкі.
Відколи я мав нещастя втратити це великодушне створіння, це шляхетне серце, цей розум, у якому сила думки пані де Сталь поєднувалася з чарівністю таланту пані де Лафаєт, я постійно докоряю собі за мінливості мого характеру, що засмучували іноді моїх вірних друзів. Як важливо вміти приборкувати себе! Як важливо пам’ятати, що найглибше почуття нерідко не заважає нам отруювати життя тієї істоти, за яку ми охоче померли б. Як спокутати свою провину, якщо друзі уже в могилі? Хіба можуть наші безцільні співчуття і порожнє каяття пом’якшити завданий колись біль? Усмішка за життя дала б нашим друзям значно більше радості, ніж усі наші сльози після їх смерті.
Чарівна Клара (пані герцогиня де Розан) жила в Генті разом з матір’ю. Ми виспівували з нею безглузді куплети на мотив тірольської пісні. Я тримав на колінах чимало чарівних дівчаток, які нині вже стали молодими бабусями. Побувайте на весіллі шістнадцятилітньої панночки і поверніться через шістнадцять років – ви побачите, що вона нітрохи не постаріла. «О добродійко, ви зовсім не змінилися!» Зрозуміло: тільки говорите ви це її дочці, й ось уже цю дочку на ваших очах ведуть до вівтаря. Одначе для вас, сумного очевидця двох весільних церемоній, шістнадцять років не проходять марно: цей весільний подарунок наближає час вашого власного вінчання з худорлявою дамою у білому.
‹Опис емігрантського життя в Генті›
6Продовження розповіді про сто днів у генті: «Гентський монітер». – Моя доповідь королю: враження, яке вона справила в Парижі. – Підробка
У Генті почав виходити «Монітер»: моя доповідь королю від 12 травня, надрукована в цій газеті, красномовно свідчить, що погляди мої щодо свободи друку і чужоземного панування не змінювались. Я й сьогодні можу навести витяги з цієї доповіді; вони нітрохи не суперечать моєму життю:
«Ваша Величносте, ви готувалися довершити створення законів, вами ж задуманих… Ви призначили час для впровадження спадкового перства; ви мали наміри надати більшої єдності міністерству; зробити міністрів, у відповідності до Хартії, членами обох палат; запропонувати закон, що дозволяє обирати до палати депутатів людей молодших сорока років, щоб охочі могли присвятити все своє життя політиці. Залишалось ухвалити закон, що запроваджує покарання для зловмисних журналістів, а потім дати пресі цілковиту свободу, бо свобода ця невіддільна від представницького правління…
Ваша Величносте, я користуюся з нагоди урочисто запевнити вас: усі ваші міністри, усі члени вашої ради свято дотримуються основи мудрої свободи; ви вселяєте в їхні серця любов до законів, порядку і справедливості, без яких не може бути щасливий жоден народ. Ваша Величносте, хай дозволено буде мовити, що ми готові віддати за вас усю нашу кров до останньої краплі, готові йти за вами на край світу, готові розділити з вами всі злигодні, які Всемогутній Господь зволить послати, бо ми свято віримо, що ви не порушите конституцію, яку дарували своєму народу, віримо, що ваша королівська душа живе одним палким бажанням – повернути французам свободу. Якби справа стояла інакше, Ваша Величносте, ми все одно віддали б життя за вашу священну особу, але тоді ми були б тільки вашими солдатами, а не радниками і міністрами.
… … … … … … … … … … … … …
Ваша Величносте, у цю мить ми розділяємо ваш королівський смуток: кожен з ваших радників і міністрів віддав би життя, тільки б перешкодити чужоземцям вторгнутися в межі Франції. Ваша Величносте, ви француз, ми теж французи! Нам дорога честь батьківщини, ми гордимося славою нашої зброї, захоплюємося відвагою наших солдатів і хотіли б боротися пліч-о-пліч з ними і пролити кров на полі бою, щоб нагадати їм про їх обов’язок і розділити з ними законне торжество. Ми з найглибшою скорботою бачимо, що на вітчизну нашу готові обрушитися найбільші нещастя».
Таким чином, у своїй гентській доповіді я запропонував доповнити Хартію тим, чого їй бракувало, і висловив свій відчай у зв’язку з чужоземною навалою, що загрожує Франції: а тим часом я був усього лише вигнанцем, і здійснення моїх бажань зовсім не наблизило б моє повернення додому. Я писав свою доповідь у володіннях союзних монархів, в оточенні королів та емігрантів, що ненавидять свободу друку, під гупання солдатів, що йдуть підкорювати мою вітчизну, писав, будучи, можна сказати, в полоні: ці обставини, мабуть, надають більшою ваги висловленим мною почуттям.
Дійшовши до Парижа, доповідь моя викликала великий галас; вона була передрукована паном Ленорманом-молодшим, який ризикував життям, зважившись на цей вчинок, і якому я з великою бідою виклопотав нікчемне звання королівського друкаря. Бонапарт чи його оточення повелися негідно імператора: з моєю доповіддю обійшлися так само, як із «Записками» Клері, – оприлюднили вирвані з різних місць шматки, та й ті спотворили; виходило, ніби я пропоную Людовіку XVIII справжні дурниці, на кшталт відновлення феодальних прав, десятини і повернення державного майна; зрозуміло, справжній текст,
