Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

— Вовка, це ти тут лазиш на даху? – почули ми голос. Я вирвалася з Вовчиних обіймів, схопила його за руку й потягла за собою під прикриття виступу. Серце билося так, що я ледве могла дихати. Хапаючи ротом повітря, я притискалася до руки Вовки, поки мені не стало краще. Потім відчула сором і мигцем подивилась на Вовку. Як це відбулося? І як тепер бути, щоб повернутися до колишніх відносин, не образивши його?

— Вова, я тупа тітка. Вибач. Я не мала цього робити, - випалила пошепки.

— А ви цього й не робили. Це я. Було класно! – сяяв, аж засліплювало.

— Це погано, і це більше не повториться, - заявила я категорично.

— Вовка, я знаю, що це ти, бісівська дитино, більше нема кому тут лазити серед ночі, - кричав все той же голос (як він вчасно!) зовсім поруч.

— Я вийду, розберуся. Це дядько Петя, а потім поговоримо, - сказав Вова й пішов говорити із сусідом, який жив на п'ятому поверсі. За п'ять хвилин повернувся.

— Вибирайтеся, він пішов.

— І нам час. Пішли, вистачить романтики на сьогодні, – я почала збирати речі в  пакет, але Вовка мене зупинив.

— Тобі не сподобалося? Не може бути. Адже я бачив, що сподобалося. Я відчув…
— Просто це робити не можна, ти розумієш? Я відповідаю за тебе, я маю опікуватися тобою так, як би це робили твої батьки, тому нам не можна цілуватися, просто не повинні, - переконувала я скоріше себе.

— А я все ж таки не розумію, що в цьому поганого? Мені сподобалося! Ти мені подобаєшся, Соня. Дуже дуже.

— Ти мені теж, Вова, але такі стосунки між нами неможливі. І погано, що ти цього не розумієш.

Вова замість каяття обійняв мене і, дивлячись прямо в очі, випалив:

— Я люблю тебе, мамо Соня. Давно люблю, тому не думай, що це випадковий поцілунок. Я можу тебе й не цілувати більше, але ж ти доросла й знаєш, що почуття просто так не минають.

—  Минають,  ще й як. Те, що трапилося, я маю на увазі поцілунок, має залишитися нашим маленьким секретом. Нікому про це не кажи. Навіть бабусі, – майже наказала я.

— Новий етап? Граємо у партизанів? - задавив усмішку Вовка. - Все, зрозумів, - відповів він слухняно й, склавши пледи та взявши кульок з речами, пішов назад через горище в під'їзд.

Я подякувала Тамарі Гнатівні за вечір та частування й зібралася йти додому. Вовка наполіг, що проведе. Ішли мовчки, я просто відчувала, що він іде за мною. Біля мого будинку я подякувала, що провів, і хотіла розпрощатися.

— Е, ні, я вас до дверей квартири доведу. Мені так буде спокійніше. А то ще якийсь маніяк зустрінеться. Вони завжди біля квартир чекають, – спеціально лякав Вовка. І справді, довів до третього поверху й почекав, доки я відчиню двері ключем.

— Тепер ти можеш бути спокійним. Доставив цілою та неушкодженою. Дякую.

Вовка швидко скоротив між нами відстань і подарував розкішний довгий поцілунок. Смак від його малинової жуйки був приємний. А потім радісно промовив:

— На добраніч і добрих снів, мамо Соня. 

Даремно я надумала, що можна повернути колишні стосунки назад. Тепер усе загострилося. Вовка дивився на мене закоханими очима й все шукав привід, щоб або допомогти в чомусь, або просто залишитися зі мною наодинці. А я навпаки, докладала максимум зусиль, щоб уникнути таких відвертих ситуацій. Ось так і бігали, як Заєць та Вовк із відомого мультфільму «Ну, постривай!».