Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

— А ви ж як хотіли, Василю Леонтійовичу? Чим горнець накипів, тим і віддає. Моє серце накипіло жалем до гетьмана за тую кривду, яку він нам учинив. Нехай йому Господь простить, а я не можу, ніяк не можу, душа мене болить, кров бунтується в мені. Дивлюся на вас і плакати хочу, такий ви жалісний і такий покривджений, прямо принижений його ясновельможностю. Як вірна ваша дружина, стерпіти того не можу.

— Не гніви Господа Бога, жінко. Пам'ятай, що тепер не на помсту пора, а на молитву, щоб Мотря подужала. Я завтра по всіх моїх церквах пішлю, щоб молебен за неї служили, за її видужання.

— Живий живе гадає, Василю. Що в Божій силі, оставмо Богові, а що в нашій, — робім. Час не стоїть. Утратимо добру нагоду і жалуватимем. Скажемо, чому ми так глупо зробили. Нам треба зажадати Мотрі, а як гетьман не дасть, вчинити крик, такий крик, щоб цар і митрополит почули, щоб народ піднявся проти гетьмана, от що нам треба зробити.

Любов Федорівна вп'ялила свої очі в зіниці свого чоловіка. Але цей повіками їх накрив і тільки головою хитав.

— Ні, ні, ні, і ще раз ні! Не треба того, не зроблю, не хочу, не дозволю! Добре, що Мотря жива, ще краще буде, як подужає, а поки що вона в гетьмана, під його опікою і під його доглядом. Не християнська річ устами молитися, а серцем помсти бажати. Це гріх. Досить гріхів на моїй совісті, досить! До того ти знаєш, ми побили царських людей, нам гетьманської "протекції" треба. Він один може тому ділу голову скрутити, — хитрець. От що!

Любов Федорівна правою рукою прислонила уста, — позіхала. Лівою очіпок поправила, потім обома пригладила контуш.

— Пора мені, — сказала і — вийшла.

"От тобі раз завзята душа, — говорив до себе Кочубей. — Донька вмирає, а мамі помста жити не дає. Диявол опутав мою жінку. З одного боку гетьман, а з другого вона; я ніби між молотом і ковалом. Важкий молот, але й ковало не легке. Нелегко Василеві Кочубеєві, ох нелегко!"

Покликав чуру і казав роздягти себе.

— Уважай, бо мене кожда кістка болить! Не тягни чоботи, як собаку за хвіст, легко зсувай, так-ак... Пішов!

Чура побажав доброї ночі і зник, Кочубей дальше думав. В тому, що Любов Федорівна говорить, є дещо правди, видно, що жінка в тім'я не бита. Вміє дивитися на світ і на людей. Але що з того, коли спокою не дає? Все її чогось забагається, то честі, то помсти. А йому не до того. Йому хотілось би спокою. Ціле життя працював, турбувався, гріш до гроша складав, великих маєтків надбав. Тепер є і вигоди, і почесті, і значення, тільки спокою нема. Ах, коли б хоч один рік спокійно пережити, не йти в похід, не турбуватися політикою, не сунути пальців поміж двері. "Titere tu patule, recubans sub tegmine fagi" [39], — почав скандувати римського поета, поки, вколисаний плавкими звуками колись світової, а тепер завмерлої мови, не примкнув своїх повік.

МІЖ РОЗУМОМ І СЕРЦЕМ

Перед рундуком танцювала гетьманська шестірня. Машталір і фореси ледви вдержували баских коней, що рвалися до бігу. Політував сніжок. Фореси струшували його з дорогої, золоченої упряжі, споглядаючи раз у раз на двері, чи не виходить гетьман.

Гетьман у кабінеті з Чуйкевичем балакав.

— Не знаю, коли верну, — казав. — Може, за день-два, а може, й тиждень доведеться в Батурині побути. Мій небіж їде зі мною. Бахмач на тебе лишаю.

Чуйкевич поклонився, — дякував за довір'я.

— Пильнуй двора і завідуй ним як слід. Гадаю, що вчити тебе не треба.

Чуйкевич поклонився знову.

— Коли б тут до мене які посли приїхали, то затримай їх і вгости, а мені знати дай, хто це такий і чого хоче, тільки листи відсилай моїм довіреним чоловіком, знаєш його, — додавши декількох сердюків для охорони, розумієш?

— Розумію, милосте ваша!

— І ще одно... — тут гетьман підступив ближче до Чуйкевича і, вдивляючися в нього, говорив: — За четвертою від нас стіною наліво лежить Кочубеєва Мотря.

Чуйкевич не вдержав, стрепенувся, і ціле його обличчя перемінилося в питання.

— Знаєш її, — і сподіюся, що під твоїм доглядом буде вона безпечна. Мотря хора. Простудилася, втікаючи з монастиря, куди її мати запроторити хотіла.

Чуйкевича то жаром обдавало, то прошибало ледом. Він чув, що Мотря пропала була і що її знайшли, але щоб вона в Бахмачі, в гетьмана пробувала, це йому й на гадку не приходило. Чогось такого він ніяк не сподівався, хоч знав химерну вдачу Мотрі. До чого воно подібне? Хто тут завинив, він, чи вона, — чи, може, обоє?..

В його голові загуділо, як у млині, щось обривалося валилося, розсипалося, як будівля, котрої ще не завершили а вона паде, як дімок з карт.

Гетьман замітив здивування Чуйкевича і, кладучи долоню на його рам'я, питався:

— А може, я виставляю тебе на надто важку пробу? Кажи, ще пора, можу відложити виїзд до завтра і покликати когось другого, замість тебе.

Чуйкевич заперечив головою:

— Ні, ваша милосте. Я рішився сповнити кождий приказ мойого найвищого вожда, хоч би він і як був важкий для мене. Мене тільки вразила вість про Мотрю Василівну, бо ми від дітей знайомі.

— Так тоді потішся, що вона, як лікарі кажуть, перебула небезпеку і є надія, що верне до здоровля. А все ж таки їй грозить друга небезпека.

— Любов Федорівна?

— Так, ти вгадав. Боюсь, що ця друга небезпека від першої грізніша. Мотрю треба оберігати. Любові Федорівни ніяк не слід допускати до неї. Це могло б схвилювати хору і пошкодити їй. Коли б Любов Федорівна, користуючися тим, що мене нема, приїхала в Бахмач і хотіла бачитися з Мотрею, так не пусти, скажи прямо, що гетьман нікого не велів до неї пускати.

— Скажу.

— Особливо вночі пильнуй двора, як свого власного ока. Всячина може