Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Дочки Джо пересувалися між божою постіллю та зимовою кімнатою. Сьогодні Малі Марго не випромінювали звичні милі усмішки; навпаки — за прикладом матері, що сиділа біля ліжка Джо і тримала його руку, їхні обличчя захмарила скорбота.

У якусь мить чоловік ніби трохи оклигав. Джо розплющив очі й вимовив декілька складів, а потім знову занурився у своє провалля.

— Що він сказав? — спитав спантеличений Джонатан.

— Він кличе Мовчана, — відповіла його мати, і дочки погідно закивали. Вони теж чули це.

— Може, я піду й приведу його?

— Ні, Джонатане, не треба, — одказала Марго. — Він уже поспішає сюди.

Усе це чула Рита; вона стояла біля вікна і роздивлялася величезне озеро, що розлилося навколо «Лебедя», лише за декілька дюймів від його стін, і перетворило шинок на острів.

На горизонті вона помітила «Колодій», що стрімко наближався. Ще на глибині Донт спустив на воду шлюпку. Посадив туди Гелену — Рита впізнала її за силуетом — і повіз до дверей «Лебедя». Його надмірна уважність до жінки підказала лікарці причини, з якими мала бути пов'язана її несподівана поява.

— Марго, тут місіс Вон. Здається, для неї вже час.

— Що ж, добре, що нас тут багато. Мої дівчата зможуть їй допомогти.

У сум'ятті, пов'язаному з прибуттям Гелени, Донтові все-таки вдалося відвести Риту на хвилинку вбік.

— Дівчинка щезла.

— Ні!

Вона зігнулася навпіл від несподіваного спазму в животі.

— Рито! З вами все гаразд?

Жінка із зусиллям опанувала себе і розпрямилася. Вмирає людина. Ось-ось прийде у цей світ нове дитя.

— Як довго її немає? Де її бачили востаннє?

Донт поділився з нею тими крихтами інформації, які мав сам.

Одна з Малих Марго звернулася до лікарки по вказівки.

Обличчя Рити було мертвотно-блідим. На ньому застиг такий переляк, що Донт уперше не мав бажання її фотографувати.

— Мені треба йти. Мене чекають Джо та Гелена. Але, Донте…

Він обернувся і почув її останній яристий наказ:

— Знайдіть її!

Наступні години текли то надто повільно, то надто швидко. Вода незворушно та безсторонньо оточила простір навколо, тоді як у «Лебеді» жінки опікувалися двома найголовнішими людськими справами — народженням і смертю. По один бік стіни Гелена докладала всіх зусиль, щоб привести у світ нове життя, а по інший бік Джо силувався цей світ покинути. Малі Марго забезпечили їх усіх потрібним для початку та завершення життя. Вони наносили води та дров, дістали чисті простирадла, підтримували вогонь, запалили свічки, принесли їжу. Ні в кого з них не було апетиту, та все-таки потроху під'їдали, щоб не ходити з порожніми шлунками. Хоч у них у самих в очах блищали сльози, вони примудрялися втішати, заспокоювати та підтримувати інших.

Рита метушилася між двома кімнатами, виконуючи свої обов'язки. Коридором блукав Джонатан, на знаючи, куди себе подіти від хвилювання.

— Рито, вони знайшли її? Де вона? — питав він щоразу, коли лікарка виходила від Гелени.

— До їхнього приїзду ми нічого достеменно не знатимемо, — відповідала вона, заходячи до кімнати Джо.

Вони вже перестали слідкувати за часом. Години пролітали зі швидкістю хвилин, і в якусь мить Рита почула голос Марго:

— Мовчан уже на порозі, Джо. Прощавай, коханий.

Рита пригадала слова, які рік тому почула від одного із завсідників «Лебедя»: «Треба лише подивитися людині в очі, щоб дізнатися, мертва вона чи ні. У мертвяків із очей зникає бачення». Саме це й сталося з Джо.

— Помолися за нас, Рито, — попросила Марго.

Рита шепотіла слова молитви, а коли промовила «амінь», Марго вивільнила руку із пальців Джо. Вона склала його руки на грудях і зронила дві сльозинки — по одній із кожного ока.

— Не звертай на мене уваги, — попросила Риту. — Роби, що треба.

По інший бік стіни хвилини тягнулися, мов години, та ось нарешті з останньою потугою на світ з'явилося дитя. Воно спритно плюхнулося просто в підставлені руки Рити.

— Ах! — зашепотіли Малі Марго від радості. — Хто ж це тут у нас?

Рита здивовано моргнула.

— Я чула про таке, але на власні очі ніколи не бачила. Навколоплідний міхур на початку пологів зазвичай лускає, і виливаються води. Але цей не луснув.

Немовля ніби перебувало у підводному світі. Заплющивши очі, воно рухало ніжками, стискало та розтискало маленькі кулачки, ніби плаваючи всередині прозорої, наповненої водою оболонки.

Рита торкнулася сріблястого міхура кінчиком ножа, і він одразу луснув.

Злилися води.

Новонароджений хлопчик, одночасно розплющивши очі та відкривши рота, зробив перший вдих і прийшов у цей світ.

Батьки та сини

Із-під копит Фліт летіли бризки. Темна ніч відблискувала срібним сяйвом. Армстронг думав про всіх малих тваринок — про мишей, ласок і тхорів, і сподівався, що їм вдалося сховатись у безпечному місці. Переймався він і хижими птахами, позбавленими звичної здобичі. Його непокоїла і доля риб, що відбилися від головного потоку і тепер плавали на мілководді, поряд із Армстронгом і його кобилою, і лише декілька дюймів відділяли їх від землі. Він сподівався, що Фліт не розчавить жодне створіння, яке волею долі відірвалося від свого звичного середовища і тепер перебуває між землею та водою. Надіявся, що все в них буде добре.

От вони й дісталися старого дуба навпроти острова Бренді.

Він почув якийсь звук. Коли обернувся, то побачив, як від тіні стовбура відділився силует.

— Робіне!

— А ти не поспішав!

Армстронг спішився. Попри присмерк він помітив, як щулиться і тремтить від холоду його син у тоненькій курточці. Робін напустив на себе пихатий вигляд і намагався говорити різко, та тремтливі нотки в голосі розбивали усю його браваду на друзки.

Батьківський інстинкт спочатку навіяв на Армстронга співчуття, але він одразу пригадав червону лінію на шиї дочки.

— Це ж твоя сестра, — глухим голосом промовив, хитаючи головою. — У таке неможливо повірити…

— Мати сама винна, — одказав Робін. — Якби вона одразу дала мені те, чого я просив, цього ніколи б не сталося.

— Тобі ще й мати винна?

— Вона багато в чому винна, і так, у цьому також.

— Як ти можеш її звинувачувати? Твоя мати — найкраща жінка на світі. Чия рука тримала ніж біля горла Сьюзен? Чия рука і досі його тримає?

Запала тиша. Її порушив Робін.

— Гроші приніс?

— Про гроші поговоримо пізніше. Спочатку нам треба обговорити дещо інше.

— На балачки немає часу. Дай мені гроші, і я піду. Не можу гаяти ані хвилини.