Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— Борги.

— Відшкодуй свої борги чесною працею. Вертайся на ферму і працюй так, як працюють твої брати.

— На ферму? Це тобі личить вставати о п'ятій ранку і годувати свиней у темряві та холоді. Хіба я не народжений для кращої долі?

— Тобі треба якось домовитися з тим, кому ти заборгував. Я не можу сплатити таку суму одразу. Це занадто.

— Йдеться не про джентльменську позику. І він — не банкір, що готовий піти на поступки з термінами, — пирхнув Робін. — Якщо не даси грошей, мені прямий шлях на шибеницю. Тихо!

Він нашорошив у темряві вуха. Наче нічого.

— Гроші! Якщо я не вшиюся звідси сьогодні ввечері…

— Куди ти зібрався?

— Далеко. Куди-небудь. Де мене ніхто не знає.

— І залишаєш по собі так багато питань?

— Кажу ж: немає часу!

— Скажи мені правду про свою дружину, Робіне. Скажи правду про Еліс.

— Яка тепер різниця? Вони в могилі. Мертві. Мертвісінькі.

— І в тебе немає жодного слова скорботи чи каяття?

— Я думав, що отримаю від неї гроші! Вона казала, що її батьки нас забезпечать. Допоможуть влаштуватись у житті. Натомість вона повисла на моїй шиї, наче каменюка. Вона мертва, та ще й дитину втопила, ну й чорт із ними обома.

— Як ти можеш таке казати?

Тонкий тремтячий силует раптом завмер.

— Ти щось чув? — майже пошепки спитав Робін.

— Нічого.

Якийсь час Робін прислухався, але потім знову звернув усю увагу на Армстронга.

— Якщо він ще не тут, то скоро буде. Дай мені гроші й відпусти.

— А як же та дитина з «Лебедя»? Ти ж спочатку не заявляв не неї прав, але й не відмовлявся. А потім та загадкова ситуація під час літнього ярмарку. Я хочу знати правду.

— Ти знову торочиш про одне й те саме. Невже досі не зрозумів, що мені потрібно? Те, що висить у тебе на ремені у великому шкіряному гаманці.

— Ти сподівався отримати за неї гроші?

— Звісно. Від Вонів. Коли я прийшов до «Лебедя» тої ночі, то одразу збагнув, що Вон знає — то не його дочка. Бо не могла вона бути нею. Я це знав, і він також. Зрозумів, що на цьому можна заробити грошей, і мені потрібен був лише час, щоб добре все обміркувати. От я і зомлів. Точніше, це вони так подумали. А поки я лежав на підлозі, то розробив план. Вони хотіли ту дівчинку і були при грошах. Я ж хотів грошей і міг заявити права на дівчисько.

— Ти маєш на увазі удати, що претендуєш, а потім продати її?

— Вон уже мало не брязнув гаманцем, але коли матусенька повернула їм дівча, потреба у тому відпала. Дякуючи їй, я втрапив у борги.

— Не кажи погано про свою матір. Вона вчила тебе відрізняти добре від лихого. Якби ти вчився так, як треба, то й, може, зараз був би порядним чоловіком.

— Але ж сама вона так не робила! Мати тільки говорила, що треба робити так. Я, може, і став би порядним чоловіком, якби вона була порядною жінкою. Тож це її провина.

— Пильнуй свої слова, Робіне.

— Подивися на нас трьох! Вона така світлошкіра і ти такий чорномазий! І подивися на мене! Я знаю, що ти не мій батько. Я з самого дитинства знав, що я не твій син.

Армстронгові забракло слів.

— Я завжди любив тебе, як будь-який батько любить свою дитину.

— Вона ж обкрутила тебе круг пальця! Вона була вагітна від іншого чоловіка, і їй був конче потрібен хтось, хто взяв би її за дружину, але кому ж потрібна кульгава та косоока жінка? Точно вже не батькові цієї дитини. Але ось нагодився ти. Темношкірий фермер. І вона навісила це на тебе, так? Уявляю, скільки ви галасу наробили! Біла наречена і чорний наречений — а за вісім місяців народився я.

— Ти помиляєшся.

— Ти мені не батько! Я завжди це знав. І знаю, хто мій справжній батько.

Армстронг сіпнувся.

— Ти справді знаєш?

— Пам'ятаєш, як я розсадив те бюро і вкрав звідти гроші?

— Я б волів це забути.

— Тоді я й побачив листа.

Армстронг спочатку був збитий із пантелику, але одразу зрозумів, про що мова.

— Листа від лорда Ембері?

— Листа від мого батька. У якому написано про гроші, призначені його позашлюбному синові. Ви з матусею приховали від мене ці гроші, а я все одно їх від вас забрав.

— Твого батька?..

— Точно так. Я знаю, що мій батько — лорд Ембері. Знаю це з восьми років.

Армстронг похитав головою.

— Він не твій батько.

— Я прочитав того листа.

Армстронг знову похитав головою.

— Він не твій батько.

— Я маю цей лист!

Армстронг утретє похитав головою і відкрив уже рота, щоб повторити свої слова. І ці слова прозвучали у вологому повітрі — «Він не твій батько!», — але їх вимовив інший, чужий голос.

Цей голос видався Робертові Армстронгу наче знайомим.

Обличчя Робіна посіріло від відчаю.

— Він тут, — ледь чутно простогнав хлопець.

Армстронг обернувся, але його очі погано бачили в темряві. Тут кожен стовбур чи кущ міг укривати людину, а над чорною водою, здавалося, літають цілі зграї привидів. Нарешті його очі розрізнили фігуру, утворену наче наполовину з темряви і наполовину з води. Вона рухалася до них — по воді волочився задовгий кожух, а обличчя закривав крислатий капелюх.

Крок за кроком ця фігура наближалася до Робіна.

Молодий чоловік відступив назад. Він не міг відірвати очей від цієї фігури — і водночас страхався її.

Коли той чоловік — а то був чоловік — зупинився за п'ять футів до Робіна, його обличчя раптом освітило місячне сяйво.

— Це я твій батько.

Робін замотав головою.

— Хіба ти не знаєш мене, синку?

— Я тебе знаю, — голос Робіна тремтів. — Знаю, що ти — негідник низького походження, ница людина, що промишляє розбоєм й обманом. Я знаю, що ти шарлатан, злодій, брехун, навіть гірше.

Обличчя чоловіка мало не луснуло від гордої посмішки.

— Він мене знає! — сказав той Армстронгові. — Бачу, ти теж мене впізнав.

— Віктор Неш, — важко вимовив Армстронг. — Я вже сподівався ніколи більше не побачити тебе після того, як викинув тебе з ферми. Але ти як фальшивий пенні — постійно потрапляєш на очі. А я вже було зрадів, що ти потонув біля острова Бренді.

Віктор насмішкувато кивнув.

— Потонув? Мені ще не час. Я вижив і прийшов забрати те, що належить мені. До речі, Армстронг,