Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
«У нашій кімнаті», — відповіла я, а мати ридала, лементувала і питала знову: «Де Енн? Чому тебе там не було? Куди Енн поділася?»
Одна з сусідок бачила, як я йшла кудись із важким мішком, тож вона запитала в мене, що в ньому було.
«Мертве порося», — відповіла я. Та коли вони стали розпитувати в мене, куди я ходила і що я з ним зробила, я не могла нічого відповісти — язик наче прилип мені до піднебіння.
Хтось із сусідів побіг тоді до ріки. Я хотіла залишитися з мамою, але вона була така зла на мене за те, що не впильнувала сестру, що я вирішила — краще сховатися.
Мій зведений брат був спостережливий. Він знав усі місця, де я ховалася від розлюченого вітчима. Брат мене одразу знайшов.
«Ти ж знаєш, що було у тому мішку, еге ж?»
«Порося», — відповіла я, бо так і думала.
А тоді він розповів мені, що я насправді скоїла.
«У тому мішку була Енн. Ти її втопила».
Я втекла з дому і дотепер нікому не розповідала правду про мою сестру.
Пізніше Рита запропонувала, а панотець пристав на цю пропозицію, щоб Лілі залишилася на ніч у гостьовій спальні священникового дому. Жінка мовчки скорилася, наче дитина.
Коли ліжко було розстелене, й Лілі вже зібралася йти нагору, щоб у нього вкластись, а Рита прощалася з пастором, Армстронг несподівано відкашлявся і вперше за вечір заговорив.
— Перш ніж ми розійдемось, я хотів би дізнатися…
Усі поглянули на нього.
— Це була довга ніч, а для місіс Вайт ще й дуже виснажлива, та чи можу я поставити одне останнє запитання?
Пастор кивнув.
— Лілі, як так сталося, що моя свиня Мод опинилася у Притулку кошикаря?
Зізнавшись в одному страшному злочині, Лілі вирішила не тримати більше секретів.
— Її привів Віктор.
— Віктор?
— Мій зведений брат.
— А яке прізвище у вашого зведеного брата?
— Неш. Віктор Неш.
Почувши це ім'я, Армстронг скривився від болю, наче полоснув себе по пальцю гострющим ножем.
Інший бік ріки
— На заводі його не може бути, — пояснив Вон. — Я розпродавав обладнання, тож там упродовж декількох місяців постійно сновигали люди. Якби там хтось переховувався, його б неодмінно побачили. До того ж у цехах сірчаного заводу високі вікна, тож світло можна було б побачити за декілька миль. Ні, єдине спокійне місце, що одночасно підходить і для самогоноваріння, і для укриття — це старий склад.
Він тицьнув пальцем у точку на плані острова Бренді.
— А де причал? — спитав Донт.
— Ось тут, і він, звичайно, чекатиме гостей із цього боку. Якщо він пильнує, то не зводитиме очей саме з цього причалу. Але можна висадитися і на далекому краю острова. Подалі від заводу та інших будівель. Заскочити його зненацька.
— Скільки в нас буде людей?
— Я виставлю вісім дужих хлопців з мого обійстя та ферми. Знайду й більше, але тоді нам знадобиться більше човнів, а це вже може викликати підозру.
— Я б міг перевезти більше людей на «Колодію», але він надто шумний і помітний. Справді, невелика група на веслових човнах — це найкращий варіант.
— Восьмеро чоловіків і троє нас…
Вони обмінялися поглядами і кивнули. Одинадцятеро. Має бути достатньо.
— Коли? — спитав Вон.
Глухої ночі невеличка флотилія веслових човнів відплила від причалу Баскот-Лоджа. Усі зберігали тишу. Весла без звуку занурювались у чорнильну воду. Кочети порипували, і вода плюскала об борти човнів, але ці звуки губились у глибоководному буркотінні ріки. І так, непомітно, човни проковзали від одного берега до іншого.
На далекому краю острова Бренді вони витягли човни з води й поволокли крутим схилом, щоб сховати серед гілок розкидистої верби. Упізнавали один одного за силуетом, спілкувалися на мигах, і в кожного була своя інструкція.
Вони поділилися на пари і розійшлися по берегу, щоб вийти крізь хащі до заводу з різних боків. Донт й Армстронг виявилися єдиними, хто був тут уперше. Донт пішов у парі з Воном, а Армстронг — із Ньюменом, одним зі служників Вона. Вони натикалися на гілки, перечіпалися через коріння, рухались у темряві, мов незрячі. Коли хащі поріділи й намітилася стежина, чоловіки здогадалися, що завод уже близько. Притискалися до стін, поспіхом перетинали відкриті ділянки, майже не видавали звуків.
Донт і Вон підійшли до складу. З одного боку його підпирала будівля заводу, а з другого — густа рослинність, тож світло з вікон неможливо було побачити з жодного берега. У темряві чоловіки обмінялися поглядами. Донт махнув кудись убік. Вони помітили якесь ворушіння серед дерев: інші теж прибули.
Армстронг першим почав діяти. Він підбіг до дверей і вдарив по них ногою, вклавши в удар усю чималу вагу свого тіла. Двері піддалися, наполовину зірвавшись із петель. Вон відчинив їх нарозпаш, і вони з Донтом увірвалися до кімнати. Повсюди діжки, пляшки та барила. Повітря просочене солодкуватим запахом дріжджів. Невеличка жаровня, в яку нещодавно докинули вугілля. Порожнє крісло. Донт торкнувся рукою сидіння. Воно ще тепле.
Він був тут, але втік.
Із вуст Вона зірвалася лайка.
Якийсь звук. Надворі. З боку дерев.
— Туди! — вигукнув хтось. Донт, Вон й Армстронг кинулися на голос. Чоловіки продиралися крізь хащі, ламали гілки, топтали молоді пагони, лаялись, якщо перечіпалися, допоки остаточно не заплуталися, чи звук, на який вони біжать, виходить від переслідуваного, а чи від них самих.
Команда перегрупувалася. Хоч вони трохи занепали духом, та все-таки не збиралися здаватися. Розбились на четвірки і прочесали кожен ярд на острові. Заглядали під кожний кущ, вдивлялись у гілки кожного дерева, обшукували кожну кімнату і кожен коридор усіх будівель. Двоє людей Вона натрапили на колючий чагарник
