Марія Стюарт - Стефан Цвейг

Але невдовзі в союзі чесних з’являються деякі чоловіки, які набагато рішучіші і в думках, і в діях, ніж Бе­бінґтон і його друзі, передусім той Ґіфорд, якого згодом Єлизавета винагородить за службу річною пенсією в сто фунтів стерлінгів. Їм видається не досить просто врятувати ув’язнену королеву. З дивовижним запалом вони наполягають на незрівнянно небезпечнішому вчинку: вбивстві Єлизавети, усуванні «узурпаторки».

Річ зрозуміла, ті відважні й надто вже рішучі люди — не хто інші, як найняті поліційні шпигуни Волсінґема, що підсунув безсоромних поліцаїв у таємний союз молодих ідеалістів не тільки на те, щоб вчасно дізнаватися про всі їхні плани, а передусім на те, щоб штовхнути мрійника Бебінґтона далі, ніж він, власне, хоче. Адже той Бебінґтон (документи не лишають у цьому жодного сумніву) попервах планував із друзями не що інше, як рішучим наїздом під час полювання або з якоїсь іншої нагоди визволити Марію Стюарт з ув’язнення; такий аморальний учинок, як убивство, аж ніяк не відповідав його політично екзальтованій, але наскрізь гуманній натурі.

Але просте викрадення Марії Стюарт — не те, чого по­требує Волсінґем для своєї мети, бо ж не забезпечує йому бажаних підстав для обвинувачення відповідно до змісту закону. Йому потрібно більше, для своїх темних цілей він потребує справжньої змови про вбивство. Він спонукає своїх мерзенних агентів-провокаторів наполягати й наполягати, аж поки нарешті Бебінґтон і його друзі справді починають розглядати потрібний Волсінґему замах на Єлизавету. 12 травня іспанський посол, що перебував у постійному зв’язку зі змовниками, повідомляє королю Філіпу II про ра­дісний факт, що четверо дворян-католиків високого роду, які мають доступ до палацу Єлизавети, склали перед вівтарем присягу прибрати її з дороги отрутою або кинджалом. Ми бачимо: агенти-провокатори добре попрацювали. Нарешті зародилася інсценізована з наказу Волсінґема змова про вбивство.

Але на цьому виконано тільки першу частину завдання, яке поставив перед собою Волсінґем. Пастку закріпили тільки на одному краї, тепер треба зачепити ще й другий край. Змову про вбивство Марії Стюарт успішно сконструйовано, тепер починається тяжка праця: втягнути в неї Марію Стюарт і видобути “consent” ув’язненої, яка ні про що не здогадується. Волсінґем знов удається до шпигунської приманки. Він посилає своїх людей в осередок католицької конспірації, в Париж до Морґана, головного агента Філіпа II і Марії Стюарт, щоб ті там поскаржилися, що Бебінґтон і його люди надто прохолодно беруться до справи. Вони, власне, не дуже хочуть братися до вбивства, вагаються і зволікають. В інтересах святої справи вкрай необхідно підбадьорити тих нерішучих і млявих, а цього можна досягти тільки завдяки словам Марії Стюарт, що спонукає їх. Якби Бебінґтон знав, що його ша­нована королева схвалює вбивство, то, безперечно, одразу взявся б до дій. Отже, для успіху великої справи, переконують шпигуни Морґана, необхідно, щоб він переконав Марію Стюарт написати Бебінґтонові кілька слів, які б надихнули до дій.

Морґан вагається. Він, здається, однієї ясної миті немов прозирнув гру Волсінґема. Проте шпигуни-приманки тиснуть і тиснуть, ідеться лише про кілька формальних рядків. Морґан зрештою поступається, але, щоб застерегтися від будь-якої необережності, пише для Марії Стюарт проект листа Бебінґтонові. А королева, безумовно довіряючи своєму агентові, слово в слово копіює той лист.

Тепер уже успішно для Волсінґема налагодився бажаний зв’язок між Марією Стюарт і змовою. Попервах ще дотримуються Морґанової обережності, бо той перший лист Марії Стюарт до свого помічника, незважаючи на всю теплоту, ні до чого не зобов’язує і безневинний. Але Волсінґемові потрібна необережність, виразні признання і неприхована “consent” із запланованим замахом. За його дорученням поліційні агенти тепер знову звертаються до другого крила. Ґіфорд тисне на нещасного Бебінґтона: тепер, коли королева так великодушно виявила йому довіру, його безумовний обов’язок — із не меншою довірою втаємничити її в свої наміри. Адже такий небезпечний захід, як замах на Єлизавету, не можна здійснювати без згоди Марії Стюарт: навіщо мати завдяки сміливому візникові такий безпечний шлях, як не для змоги, щоб безперешкодно узгоджувати з нею всі подробиці й дослухатися до її вказівок? Бебінґтон, несосвітенний дурень, більш відважний, ніж розважливий, незграбно падає в пастку. Він посилає довгого листа своїй très chère souveraine, дорогій королеві, в якому до найменшої подробиці розкриває підготовані плани. Чом би не звеселити бідолашну жінку? Чом би не сказати їй наперед, що година визволення вже близько? Отже, бідолашний дурень простодушно, немов його звістку до Марії Стюарт мав нести янгол невидимими шляхами, і анітрохи не здогадуючись, що шпигуни та агенти вбивче чатують на кожне його слово, пояснив у довгому посланні бойові плани змовників. Розповів, що він сам разом із десятьма шляхтичами і сотнею помічників визволить її, здійснивши сміливий наїзд на Чартлі, а водночас шестеро дворян у Лондоні, всі — його добрі й надійні друзі, віддані католицькій справі, усунуть «узурпаторку». Вогненна рішучість, повне усвідомлення власної небезпеки аж палають у цьому нерозумно відвертому листі, який справді можна читати тільки з хвилюванням. Були б потрібні холодне серце, вбога твереза душа, щоб із боягузливої обережності лишити таке признання лицарської готовності без відповіді та заохочення.

Саме на полум’яність серця, на вже не раз доведену необережність Марії Стюарт і розраховує Волсінґем. Якщо во­на схвалить Бебінґтонове повідомлення про смерть, тоді він коло мети. Тоді Марія Стюарт позбавить їх клопоту знайти спосіб потай убити її. Тоді вона сама вдягне собі зашморг на шию.

Згубного листа надіслано. Шпигун Ґіфорд одразу передав його до державної канцелярії, там його ретельно розшифрували і скопіювали. Зовні непошкоджений, цей лист переслали в бочці з пивом жінці, яка ні про що й не здогадувалася. 10 липня Марія Стюарт тримає його в руках, а двоє людей у Лондоні не менш схвильовано чекають, чи відповість вона і як саме. Це Сесіл і Волсінґем, винахідники й керівники цієї підступної і вбивчої змови. Настала мить найвищої напруги, тремкі секунди, коли риба вже торкається наживки: чи схопить вона її? Жорстока мить, але все-таки: що кому до вподоби, можна бути в захваті від політичних методів Сесіла і Волсінґема, а можна відчувати до них огиду. Адже, хоч який мерзенний засіб, яким скористався Сесіл для знищення Марії Стюарт, цей державний діяч завжди служить ідеї; для нього усування заклятого ворога протестантизму — нагальна дер­жавно-політична необхідність. А від Волсінґема, міністра поліції, важко вимагати, щоб він зрікся шпигунства й послуговувався тільки моральними