Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Тисяча триста років і неосяжний простір океану розділяють долю англійської полонянки й долю Дроктульфта. Обидві вони тепер лишилися в минулому, яке годі вернути. Образ варвара, який перекинувся на бік Равенни, й образ європейської жінки, що обрала життя в пустелі, можуть видатися протилежностями. А проте обома ними рухав один і той самий таємний порив, сильніший за будь-які аргументи тверезого розуму, й обоє підкорилися цьому пориву, пояснити який не змогли б. Цілком можливо, що ці дві розказані мною історії — насправді одна історія. Господь не бачить різниці між орлом і решкою цієї монети.
Біографія Тадео Ісидоро Круса (1829—1874)
I’m looking for the face I had
Before the world was made.
Yeats. «The Winding Star» [235]
Шостого лютого 1829 року повстанці, переслідувані на той час Лавалем, ішли з Півдня, щоб з’єднатися з військом Лопеса{405}, й зупинилися на перепочинок у садибі, назву якої вони не знали, за три чи чотири ліги від Пергаміно; перед світанком одному з чоловіків наснився тяжкий кошмар; його здушений крик розбудив у темряві хліва жінку, яка з ним спала. Ніхто не знає, що йому тоді примарилося, бо вже наступного дня, о четвертій годині, повстанці були розгромлені кавалерією Суареса{406}, яка гналася за ними дев’ять ліг, аж поки на поля не опустилася ніч, і той чоловік знайшов свою смерть у якомусь рівчаку, бо череп йому розпанахала шабля, що воювала в Перу й у Бразилії. А жінку, яка з ним спала, звали Ісидора Крус, і син, що в неї народився, дістав ім’я Тадео Ісидоро.
Я не збираюся розповідати тут історію його життя. З усіх тих ночей і днів, які його склали, мене цікавить лише одна ніч; якщо я й скажу кілька слів про інші, то тільки для того, щоб краще зрозуміти ту головну. Події, про які я збираюся розповісти, власне, вже занотовані в знаменитій книзі; тобто книзі, зміст якої може бути всім для всіх (І Коринтян, 9, 22), бо надається до майже невичерпної кількості повторень, утворень та перетворень. Ті, хто коментував, — а таких багато — історію Тадео Ісидоро, відзначають, що на формування його вдачі вплинула рівнина, але ґаучо, схожі на нього, безліч разів народжувалися й помирали на зарослих сельвою берегах Парани та у східних горах. Але йому справді випало жити у світі одноманітному й дикому. Він помер 1874 року від чорної віспи, так ніколи й не бачивши ані гір, ані фабричного димаря, ані млина. Не бачив він і міста. 1849 р. військо з наведення порядку під командуванням Франсиско Ксав’єра Асеведо, в якому був і Тадео Ісидоро, підступило до Буенос-Айреса. Погоничі ввійшли в місто, де сподівалися захопити багату здобич; Крус, із перестороги, не покинув заїзду, що був неподалік від загонів для худоби. Там він перебув багато днів, мовчазний, спав на землі, цмулив мате, вставав удосвіта й лягав пізно вночі. Він розумів — якимсь особливим чуттям, яке не має нічого спільного ані зі словами, ані з аргументами тверезого розуму, — що в місті йому нема чого робити. Якось один п’яний пеон посміявся з нього. Крус нічого йому не сказав, але той, повертаючись увечері й сідаючи біля вогнища, знову й знову брався за своє, і якось Крус (а раніше він ніколи не злився і навіть не виявляв ознак невдоволення) звалив його ударом кулака. А сам утік і кілька днів переховувався в болотяних заростях, поки якось уночі крик сполоханої птахи чаха остеріг його, що він оточений поліцією. Він випробував гостроту свого ножа, зрубавши стеблину, а потім скинув остроги, щоб вони не заважали йому битися пішки. Він не хотів здаватись і вирішив боронитися до кінця. Його поранили в лікоть, у плече, в ліву долоню; сам він тяжко поранив найвідважніших серед своїх супротивників, а коли кров заструменіла йому між пальцями, він став битися ще хоробріше; та над ранок знепритомнів од великої втрати крові, і його роззброїли. Тоді часто замість в’язниці посилали людей у військо. Крусові довелося відбувати свій каральний термін в одному з прикордонних фортів Півночі. Як рядовий солдат він брав участь у громадянських війнах; іноді він воював за свою рідну провінцію, іноді — проти неї. Двадцять третього січня 1856 року в Лагунас-де-Кардосо він був одним з тридцяти християн, які під командою старшого сержанта Евсебіо Лапріди{407} билися проти двохсот індіанців. У тій битві його поранило списом.
У його темному й безстрашному житті багато прогалин. Близько 1868 року ми знову бачимо його в Пергаміні. Він володіє там земельним наділом і має сина, перебуваючи в шлюбі, скріпленому чи не скріпленому законом. 1869 року його призначають сержантом сільської поліції. Він виправив своє минуле й на той час мав підстави вважати себе щасливим, хоч у глибині душі щасливим не був. (На нього чекала, зачаївшись у майбутньому, наповнена сліпучим світлом ясності ніч — головна у його житті. Ніч, коли він нарешті побачив власне обличчя, ніч, коли він нарешті почув своє ім’я. Якщо правильно її осмислити, то ця ніч вичерпує його історію; а точніше кажучи, одна мить із цієї ночі, один учинок цієї ночі, бо вчинки — то наші символи.) Всяка доля, хоч би якою тривалою і складною вона була, реально дорівнює одному моментові; це той момент, коли людина усвідомлює раз і назавжди, хто вона є. Розповідають, що Александр Македонський побачив віддзеркалення свого осяяного славою майбутнього в легендарній історії Ахілла; шведський король Карл Дванадцятий — у долі Александра. А до Тадео Ісидора Круса, який не вмів читати, це усвідомлення прийшло не з книжки — він побачив себе в іншій людині, що потрапила в тяжку безвихідь. А було так.
В останні дні місяця червня 1870 року він дістав наказ затримати правопорушника, якого правосуддя звинувачувало в двох убивствах. Це був дезертир,
