Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

тип, на який перетворила і його самого, і багатьох таких, як він, традиція — тобто дія забуття і пам'яті. Через темну географію лісів і боліт війна привела його з берегів Дунаю та Ельби в Італію, і, либонь, він навіть не знав, що йде на південь, і не знав, що воює з державою, яка називається Рим. Можливо, він сповідував аріанство, релігію, яка проповідує, що слава Сина є лише віддзеркаленням слави Отця, але більш імовірно буде уявити його шанувальником Землі, Герти, чий запнутий покривалом ідол возять на підводі, запряженій коровами, або одним із тих, які поклоняються богам війни та грому, зображеним у вигляді незграбних дерев’яних бовванів, закутаних у матерію й обвішаних монетами та браслетами. Він прийшов з непрохідних хащ, де владарювали тур і дикий вепр, і був він білявий, невинний, нещадний, відданий своєму вождю та своєму племені, бо для нього існували тільки вони, а не якийсь там усесвіт. Війна привела його до Равенни, і тут він побачив те, чого не бачив ніколи, а якщо й бачив, то не в такій повноті. Він побачив ясний сонячний день, кипариси й мармур. Побачив щось сукупно ціле, але не безладне у своєму розмаїтті; побачив місто — організм, утворений зі статуй, храмів, садів, будівель, сходів, декоративних ваз, капітелей, чітко окреслених і відкритих майданів та вулиць. Ніщо з усього цього (я знаю) не видалося йому дуже гарним; воно вразило його, як нас сьогодні вражає той або той складний механізм, чийого призначення ми не знаємо, але в конструкції якого вгадуємо безсмертний розум. Можливо, йому досить було побачити одну арку, на якій красувався незбагненний напис вічними латинськими літерами. І він робить несподіване відкриття — відкриває для себе Місто, яке спершу засліплює його, а потім мовби оновлює. Він знає, що зможе бути в ньому не більш як собакою, не більш як дитиною, але він знає також, що воно варте більшого, аніж його боги, аніж його вірність вождям і племені, аніж усі болота Германії. Дроктульфт покидає своїх і воює за Равенну. Він гине в цій війні, і на його могилі викарбовують слова, яких він не зрозумів би:

Contempsit caros, dum nos amat ille, parentes,

Hanc patriam reputans esse, Ravenna, suam[234].

Він не був зрадником (зрадникам зазвичай не пишуть таких розчулених епітафій), він був просвітленим, був наверненим. Через кілька поколінь ті ж таки ланґобарди, які таврували перебіжчика, наслідували його приклад: вони стали італійцями, ломбардцями, й можливо, один із його кревних родичів на ім’я Альдіґер започаткував рід, який потім став називатися Аліґ’єрі. Багато припущень можна висунути для пояснення вчинку Дроктульфта; моє, мабуть, найпростіше, і якщо воно й не відповідає істині як факт, то, безперечно, відповідає істині як символ.

Коли я прочитав у книжці Кроче історію цього воїна, вона схвилювала мене надзвичайно, і я мав таке враження, ніби натрапив, у зовсім іншій формі, на щось дуже мені близьке. Майнула думка про монгольських вершників, які збиралися перетворити Китай на величезне пасовище для своїх коней, а потім доживали віку в містах, які колись мріяли стерти з лиця землі. Проте я шукав іншої пам’яті. І зрештою я її знайшов — це була розповідь, яку я одного разу почув від своєї небіжчиці бабусі, що була англійкою.

1872 року мій дід Борхес командував військами, яким було доручено охороняти південно-західний кордон штату Буенос-Айрес та південний кордон Санта-Фе. Командний пункт розташувався в Хуніні; далі, на відстані чотирьох-п’яти ліг один від одного, тяглася низка фортів, а ще далі — землі, які тоді називалися Пампою{403}, або так звані Внутрішні Території. Одного разу, чи то дивуючись, чи то сміючись, моя бабуся заговорила про свою долю англійки, відірваної від рідної землі й закинутої на цей край світу. Їй відповіли, що вона не одна тут така, й через кілька місяців показали на молоду індіанку, яка повільно перетинала площу. Вона була в двох барвистих плащах і боса; волосся в неї було русяве. Якийсь солдат сказав їй, що з нею хоче побалакати інша англійка. Молода індіанка погодилася на це; вона увійшла до комендатури без страху, але внутрішньо насторожена. На мідному, розмальованому в грубі барви обличчі очі мали той збляклий колір, який англійці називають «сірим». Тіло в неї було легке й гнучке, як у дикої кози; руки — сильні й кощаві. Вона завітала сюди з пустелі, з Внутрішніх Територій, і все здавалося їй тут маленьким: двері, стіни, меблі.

Можливо, що дві жінки на якусь мить почули себе сестрами, закинуті так далеко від свого рідного острова, в немислимий край. Моя бабуся поставила їй якесь запитання; молода індіанка відповіла, з великими труднощами підшукуючи потрібні слова й повторюючи їх з таким здивованим виразом, ніби раптом відчула давно забутий смак. Ось уже п'ятнадцять років, як вона не розмовляла рідною мовою, і їй було нелегко пригадати її. Вона розповіла, що родом із Йоркширу, що її батьки емігрували в Буенос-Айрес, що вона втратила їх під час несподіваного нападу індіанців, які забрали її з собою, що тепер вона дружина вождя, якому народила двох дітей і який дуже хоробрий. Вона розповідала це грубою, сільською англійською мовою, перемішаною з аракуанськими словами та з говірками пампи, і за її розповіддю вимальовувалося примітивне, сповнене небезпек життя: намети з кінських шкур, вогнища з кізяка, бенкети, на яких ласували підгорілим м'ясом або сирими потрухами, таємні виправи на світанку; напад на обору для худоби, виття й грабунок, збройна сутичка, багата кінська збруя, захоплена на садибах голими вершниками, багатоженство, сморід і чаклунство. Й ось таким варварським і примітивним життям примушують жити англійку! Зворушена жалістю і вкрай обурена, моя бабуся умовляла молоду жінку не повертатися до свого племені. Присягалася допомогти їй, обіцяла викупити дітей. Але та відповіла, що цілком щаслива, й того ж таки вечора повернулась у свою пустелю. Франсиско Борхес{404} помер незабаром по тому, загинувши у вогні революції 1874 року; й, можливо, тоді моя бабуся змогла розгледіти в цій іншій жінці, також викраденій і перетвореній цим невблаганним континентом, страхітливе віддзеркалення своєї власної долі.

Раніше світлокоса індіанка щороку зазирала до крамничок Хуніна або форту Лаваль, щоб накупити там усіляких дрібничок та «непотребу»; проте після розмови з моєю бабусею вона перестала туди з’являтись. А втім, їм судилося зустрітись іще один раз. Якось моя бабуся вибралася на полювання. На одному ранчо,