Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

І Боже борони влаштовувати цього дня весілля!

Це знали навіть іноземці.

«Цього дня, — свідчив голландець Ісаак Масса, — ні за що в світі не можна було грати весілля!»

Згодом в одній з історичних пісень — «Григорій Отре­п’єв» — дорікнуть цареві Дмитрію:

(Виходить, того дня такий празник великий був, що православним на Русі навіть заборонялося ходити в лазню!)

Але Дмитрій Іванович (чи не знав про те, а його ніхто не застеріг, чи на православний празник безпечно рукою махнув, вважаючи, що оскільки він цар-государ, то йому все дозволено?) таки затіяв весільні гульки.

Сучасник тих подій німець Конрад Буссов, автор «Московської хроніки», з жалем згадуватиме про той катастрофічний промах царя Дмитрія, який нехтуванням великого празника сам собі виніс вирок і значно цим допоміг змовникам успішно здійснити задумане:

«Ці весільні дні були проведені в розкоші і веселощах, в бенкетах і трапезах, із співанням і танцями. Тут були не тільки усякі музичні інструменти, які тільки можна придумати, але також і чудовий хор із 32 голосів, якого тільки може побажати владика. Дмитрій виписав його із Польщі».

9 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДРУГИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ (Продовження)

День той веселий (другий день царського весілля) почався із суперечки, що їх пізніше сперечальники делікатно назвуть дебатами.

Але то була навіть не спірка, а — справжні чвари, викликані непомірним гонором пана посла Речі Посполитої Міколаєм Олесницьким.

А почалося все — не рано й не пізно того дня. Запрошені на застільні урочистості чекали, доки цар і цариця гарно виспляться, — у молодих відомо, які ночі, та ще на другий день після весілля, подружжя лише під ранок поснуло, надолужуючи прогаяне вночі, а гості чекали, доброзичливо переморгуючись. Мовляв, знаємо, самі колись були молодими і були в нас шлюбні ночі!

Урочистості почалися хоч дещо й пізнувато, але мовби мирно й ладком.

Цар і цариця з’явилися трохи стомлені нічкою любові, але в доброму гуморі, задоволені життям, а нічкою щонайперше, і тільки солодко мружились, все ще перебуваючи в полоні нічної любові. Неспішно всілися на своїх тронах (у цариці трон був трішки меншим за трон її мужа-царя) і, посміхаючись, привітали своїх гостей.

Якщо поруч із царем сіли, як їм і було положено за рангом, ринда і мечник, то біля цариці — родичі її матері — жона хорунжого Сигізмунда Тарло і племінниця Марини Юріївни, княгиня Анна Сангушко з литовського роду князів Коширських, — вона приїхала в Москву зі своїм вітчимом Станіславом Мнішеком, який теж усівся поближче до цариці, — знай наших! Також на обіді були присутні члени Боярської думи, що їх поляки називали «сенаторами московськими», чимало високопоставлених царських слуг, родичі й друзі воєводи Мнішека, який за столом почувався чи не головним. Ще б пак! Батько цариці, тесть царя, було від чого запишатися!

На столи виставили різне коштовне начиння, золотий посуд, почали носити різноманітні яства й напої, залунала музика — можна було починати урочистий обід. Цар Дмитрій лагідно переглянувся з царицею (вона була хоч і втомленою після бурхливо проведеної ночі, але щаслива), посміхнувся їй і приготувався мовити слово зі свого трону.

Але тут і почалося...

Власне, почав посол Речі Посполитої, не в міру гоноровитий себелюбець пан Олесницький.

Засовавшись, як наче під ним щось виявилося мульке, він схопився і...

І — поніс...

Його наче прорвало. І це — в присутності царя і цариці, знатних гостей, членів Боярської думи! Забувши про дипломатичний етикет — чи знехтувавши ним, — пан посол почав розмахувати руками й кричати — майже кричати, — що його мосць ображено і — пся крев! — зневажено! І це його — посла Речі Посполитої, відомого в Європі королівства!

Цар Дмитрій скинув брови на лоба — хто і в чому образив пана посла дружнього Московському царству-государству Польського королівства?

А що виявилося? Чого роз’єрепенився пан посол? Забувши про ту дипломатію, яку він як посол і представляв.

— Я вимагаю до себе такого ж ставлення, яке було до московського посла Афанасія Власьєва у Кракові під час заручин ясновельможної Марини Мнішек!

Тоді король Сигізмунд III, який був присутнім на тих заручинах, запросив до свого столу московського посла. До свого столу!.. І ось тепер пан посол Речі Посполитої, заявивши, що під час заручин у Кракові він грав далеко не останню роль, вимагав, аби його посадили за царським столом у Столовій палаті Кремля, де й мало відбутися дійство.

Цар Дмитрій на той ультиматум посла, який розбушувався не на жарт, вимагаючи до своєї персони якоїсь незвичайної уваги, промовчав.

Навіть весело промовчавши, щось навіть гмикнувши.

І вже хотів було почати своє царське казання, як тут негадано схопився... Хто б ви думали? Батько цариці воєвода Юрій Мнішек і привселюдно, явно провокуючи скандал, заявив, що це — відмова посадити пана посла за царський стіл — є невдячністю по відношенню до його мосці круля Речі Посполитої, а тому він, воєвода Юрій Мнішек, на знак солідарності з паном послом відмовляється брати участь у святковому обіді!..

Так-таки і сказонув! Матка Боска! Цариця Марина зблідла і засовалась на своєму троні, не знаючи, що їй далі робити.