Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Ніхто так не змінював свої показання у справі вбивства чи не вбивства царевича Дмитрія в Угличі у році 1591-му, як Василій Іванович Шуйський, знатний боярин і згодом цар Московської Русі (пробуде на престолі щось близько чотирьох років): спершу він, Шуйський, як голова офіційної урядової слідчої комісії, яка прибула в Углич для розслідування інциденту, визнав факт загибелі малолітнього царевича Дмитрія. І це признання, що царевича Дмитрія було вбито, лягло в основу офіційного висновку московського уряду. (За тодішніми даними слідчої комісії Шуйського, царевич Дмитрій, який хворів на епілепсію, під час нападу буцімто смертельно поранив себе ножичком. Смертельно!)

Та коли 13 квітня 1605 року раптово помер цар Борис Годунов, якому вірою і правдою служив боярин Шуй­ський — щоправда, радше прислужував, — а до Москви з військом наближався царевич Дмитрій, якого як законного спадкоємця російського престолу вже вітали бояри і простий народ, Василій Шуйський без пояснення причин раптом почав свідчити протилежне тому, що він свідчив у 1591 році, а саме: царевич Дмитрій, виявляється, тоді, у 1591 році, в Угличі не загинув. Насправді царевича тоді було щасливо врятовано від убивства, і він тепер, живий і здоровий, наближається до Москви, аби посісти батьків трон!

Коли ж 20 червня 1605 року Дмитрій увійшов у Москву, що здалася йому без бою, і його визнала за рідного сина Марфа Нага, Василій Шуйський почав змінювати свої показання — вже вдруге, — заявивши, що тоді, у 1591 році, в Угличі таки було вбито саме царевича Дмитрія, а отже, нині у Москві на троні всівся не хто інший, як Самозванець.

Шуйського було схоплено і засуджено на смерть.

Дні його були вже лічені, але добрий Дмитрій раптом — несподівано чому? — простив його, і Шуйський, поклявшись йому у вірності — колінкував перед своїм рятівником, — почав спідтиха готувати переворот, що його йому й удасться за Смутного часу здійснити.

Люди Шуйського прикінчать царя Дмитрія Івановича — під час заколоту в Москві, а сам Шуйський, ставши новим царем, звинуватить Дмитрія — на той час уже мертвого — у самозванстві.

Проте коли Василій Іванович Шуйський був правдивим і щирим? Чи тоді, коли виніс офіційний вердикт у 1591 році про загибель царевича Дмитрія? Чи тоді, коли у 1605 році, як Дмитрій наближався до Москви і на його бік переходили бояри, війська і простий люд, «воскресив» його і оголосив істинним сином царя Івана й, отже, законним претендентом на російський трон?

Чи тоді, коли затіявши змову, вбив царя Дмитрія і, сам ставши царем, оголосив його самозванцем, Лжедмитрієм?

Коли? Коли? Коли?

Багато запитань, але відповіді так і немає.

І це теж одна із загадок історії, що напевне ж так уже ніколи й не буде розгадана.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ — 8 ТРАВНЯ

Марина Мнішек, польська графиня із Самбора 18 років, буде коронована на російську царицю 8 (18) травня 1606 року патріархом Ігнатієм (тоді ж відбудеться і її весілля з царем Дмитрієм Івановичем), а вже 17 (27) травня того ж року повстання в Москві, що його поляки назвуть «злополучним бунтом», а руські літописи «убієнієм Рострігіних», — по­збавить її трону і, зрозуміло, монаршої влади, а бояри-змовники захоплять молоду царицю в полон і вивезуть її з Кремля...

І лише тоді, отямившись від, здавалося б, безконечного весілля, що теж триватиме дев’ять днів, Марина Юріївна нарешті збагне: російською царицею вона побула всього лише... дев’ять днів.

А втім, в історії це не одинокий випадок такого швидкого царювання.

Історія знає точно такий же — чи приблизно такий — прецедент, коли королевою Англії була Джейн Грей — теж дев’ять днів. Рівно дев’ять днів.

Джейн Грей доводилась дочкою Генріху Грею, маркізу Дорсета (згодом він одержить титул герцога Саффолк­ського) і леді Френсіс Брендон. Складалося так, що спершу Джейн і не повинна була стати королевою. Навіть і не мріяла посісти трон. З дитячих літ її більш за все хвилював власний розвиток і самовдосконалення. Вона багато й охоче вчилася, вгризаючись, як кажуть, в граніт науки. Добре знала латину, грецьку, французьку й італійську мови, пізніше оволоділа іспанською. А ще пізніше ця безмірно талановита дівчина оволоділа давньоєврейською та арабською.

Увесь свій вільний час, — а вона вела пуританське життя, ніколи не брала участі в придворній метушні, — віддавала читанню, ставши на той час найосвіченішою жінкою. І не тільки Англії.

Після смерті короля Генріха VIII трон успадкував його син Едуард VI, ровесник Джейн. До всього ж вони були друзями. Ба навіть більше, Джейн з часом мала стати дружиною Едуарда VI, але...

Едуард VI у році 1553-му раптово помирає — у шістнадцятирічному віці, і Джейн Грей стає дружиною Гліфорда Дадлі, четвертого сина герцога Нортуберлендського. (Існує версія, що Джейн силою примусили за нього вийти.)

Герцог був регентом молодого короля і подбав, аби він, помираючи, викреслив з акта про престолонаслідування своїх зведених сестер Мері й Елізабет як прямих спадкоємців Едуарда. Вони згодом будуть визнані рішенням парламенту незаконнонародженими. І тоді ж леді Джейн повідомили, що відтепер вона — королева.

Дівчина від тієї вістки зомліла. Не від щастя, від ляку. І довго потім доводилося чи не гуртом переконувати юну леді прийняти корону, до якої вона ніколи не прагнула. Зрештою її таки умовили погодитись на монарший трон. «Якщо мені призначено царювати, — сказала засмучена Джейн, — то я прошу Божого благословення на керування країною на славу Бога і на користь свого народу».

10 липня, через чотири дні після смерті Едуарда VI, Джейн Грей Дадлі проголосили королевою Англії. Як водиться, у боротьбі за владу треба було негайно знешкодити інших претендентів на трон, себто заарештувати