Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Маташ засопів.
– Дружина не хоче покидати Барселони.
– Підозрюю, ви їй ще нічого про це все не розповідали, – сказав видавець.
Маташ похитав головою. Ревельс і Лаура Франконі перезирнулися.
– Я теж нікуди не хочу втікати, – промовив письменник. – На щастя чи на нещастя, Барселона – це мій дім. Вона у мене в крові.
– Малярія теж у крові, але це не йде людині на користь, – зауважив Ревельс.
– У вас є вакцина проти Барселони?
– У глибині душі я вас розумію. Я почувався б так само. Одначе подивитися світ, та ще й із добре натоптаною кишенею, я б не відмовився. Вам не обов’язково вирішувати вже. Маєте рік, чи то пак півтора, щоб усе обміркувати. Доки не здасте книжки й доки триватиме війна, все лишатиметься в непевному стані. Працюйте, як працювали з нами, не вкладаючись у строки й тримаючи нас ні в сих ні в тих…
Лаура на знак підтримки поплескала його по спині. Ревельс узяв приголомшливий зразок емпурданської агрокультури й простягнув його письменникові.
– Помідорчика не бажаєте?
Зберігся лише уривок «Спогадів про пітьму», однак усе вказує на те, що Маташ вирішив упокоритися долі. Схоже на те, що першу версію автобіографії Міґеля Анхеля Убача він здав аж на початку 1939 року. Коли війна підійшла до кінця й франкістські війська тріумфально входили в Барселону, Маташ іще працював над редакційними поправками й запропонованими йому змінами, більшість яких, імовірно, належали дружині Убача Федеріці, яка поєднувала фанатичне захоплення фашизмом зі слабкістю до мистецтва й літератури. Здавши остаточну версію книжки, Маташ, який, мабуть, розмірковував над порадою своїх видавців покинути країну разом із родиною та своїм гонораром, усе ж не дослухався до остороги й вирішив лишитися. Найімовірнішою причиною такого рішення було те, що дружина письменника знову завагітніла й невдовзі мала народити їхню другу доньку.
На той час Убач уже повернувся до Іспанії з перемогою, розкошуючи у славі і вдячності від найвищих очільників держави за свою фінансову допомогу франкістам. То були часи помсти, але також і часи віддяки. Переформовувалися всі інститути суспільного життя іспанців: одні занепадали в непам’ять, внутрішню еміграцію і злидні, тим часом як інші здіймалися на престижні і впливові пости. У суспільстві не лишилося жодного закутка, де б ця чистка не проводилася з невблаганною ретельністю. Техніка перефарбовування – традиція, що глибоко вкорінилася на Піренейському півострові – досягла філігранної досконалості. Війна лишила за собою сотні тисяч убитих, але ще більше забутих і проклятих. Значна частина колишніх знайомих і колег Маташа, які раніше його так зневажали, тепер у розпачі благали його допомогти, змилосердитися й замовити за них слово. Більшість невдовзі потрапили до в’язниці, де провели багато років, доки та дещиця, що лишилася від них, не згасла назавжди. Декотрих стратили без жалю. Інші наклали на себе руки або померли від горя чи хвороб.
Були й такі – цілком очікувано, найбільш самовпевнені й позбавлені будь-якого хисту, – що перекинулися до табору переможців. Як придворні ставленці режиму, вони здобували успіх, якого власними зусиллями їм годі було домогтися. Політика часто слугує прихистком для всяких посередніх митців, а то й зовсім невдах. Там вони розквітають, здобувають владу, якою чваняться, а насамперед користаються, щоб помститися всім, хто своєю працею і талантом досяг того, до чого вони ніколи не могли навіть наблизитися в ті часи, коли з жертовним виглядом проголошували, що зроблять усе, аби виконати свій священний обов’язок перед батьківщиною.
Улітку 1941 року, через два тижні після народження Соні, другої доньки Сусани й Віктора Маташів, сталася непересічна подія. Їхня родина насолоджувалася сонячним і спокійним недільним днем у своєму будинку біля Водної магістралі, коли почувся гуркіт автомобілів. Під’їхав кортеж, і з першої машини вийшли четверо озброєних чоловіків в однакових костюмах. Маташ боявся найгіршого, аж тут помітив, що з другої машини, «мерседеса», майже ідентичного до того, що возив генералісимуса Франко, з’явився кавальєро з вишуканими манерами в товаристві дами зі світлявим волоссям, вирядженої так, наче вона приїхала на коронацію королеви. Це були Міґель Анхель Убач та його дружина Федеріка.
Маташ, який так і не розповів дружині правди про книжку, на яку поклав понад півтора року свого життя – книжку, якою врятував життя своїй коханій, – відчув, як земля провалюється йому з-під ніг. Сусана, спантеличена, запитала, хто ці, такі вельможні, гості, що йдуть через їхній садок. Пояснить усе замість нього донья Федеріка, яка провела той довгий день разом із Сусаною. Доки дон Міґель Анхель із Маташем обговорювали чоловічі справи в робітні письменника за чаркою бренді й кубинськими сигарами (які банкір приніс із собою як подарунок), донья Федеріка перетворилася на найкращу подружку цієї бідолашної простачки, яка ледве-ледве трималася на ногах, досі немічна після пологів. Попри це, банкірша не заперечувала, коли Сусана підвелася й пішла на кухню, щоб приготувати чаю, до якого гостя не зволила навіть торкнутися, і принести сухе печиво, яке в домі Убачів не кинули б навіть собакам. Донья Федеріка тим часом бавилася з дівчатками, Аріадною і маленькою Сонею, які несподівано виявилися найгарнішим зі всього, що сеньйора Убач бачила за своє життя. Вона не розуміла, як таке могло статися, щоб дві такі солоденькі, такі сповнені сонця й життя дитинки народилися в пари, напівмертвої з голоду. Авжеж, може, Маташ і має якусь краплину таланту, але він, як і всі митці, лишається тільки прислужником. До того ж єдина, по-справжньому вдала книжка, яку він написав, – це «Будинок кипарисів». Усе решта – лише якась несьогосвітня маячня, яка розчарувала донью Федеріку своїми незрозумілими й моторошними сюжетами. Вона заявила Маташеві про це, коли тисла йому руку, неприємно здивована також його стриманою поведінкою, наче письменник був не радий їх тут бачити. «Насправді доброю була тільки перша ваша книжка», – сказала вона йому. Те, що він пошлюбився з такою мугиркою, яка не тямить як слід ні вдягнутися, ні слова сказати, лише підтвердило підозри доньї Федеріки. Маташеві книжки можуть придатися, щоб згаяти час, однак серед великих йому ніколи не бути.
Попри це, донья Федеріка, щонаймиліше усміхаючись, зносила товариство цієї бідачки, яка зі шкури пнулася, щоб догодити гості, і не переставала розпитувати про її життя, наче сподівалася щось із нього зрозуміти. Банкірша слухала її одним вухом, прикипівши очима до дівчаток. Аріадна дивилася на неї недовірливо, як усі діти дивляться на незнайомців, а коли донья Федеріка її запитала: «Скажи
