Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Дар'явауш насилу згадав, що завдяки тому Гістіеєві йому пощастило врятуватися, бо скіфи не змогли переслідувати його через Істр-Дунай.

— Ти подарував тому грекові чималий клапоть землі в моїй сатрапії, — сказав цареві Багабухша.

— А-а! Кілька пагорбів, укритих лісом, — Дар'явауш нарешті згадав усе до дрібниць. — Він, здається, збирався назвати те місто Міркіном? А якби назвав був на мою честь Даріополем, то я подумав би, що в тій землі повно золота й коштовних камінців!

— У тій землі — багаті срібні копальні. А на пагорбах росте чудовий корабельний ліс, — промовив Багабухша.

— Відколи це царські сатрапи почали цікавитись корабельним лісом? — засміявся цар. — Для цього ми завоювали фінікійців і азійських греків.

Багабухша зважився на таку розмову з царем, і вже ніщо не могло його стримати. Набичивши лоба, він сказав:

— Ти щороку вимагаєш з моєї сатрапії чотириста двадцять талантів срібла. А копальні Гістіея дають по двісті талантів, та ще корабельного лісу він нарубує талантів на вісімдесят або й усі сто.

Дар'явауш замислився; слова Багабухші виявились для нього цілковитою несподіванкою. По довгих роздумах він з підозрою глянув на свого вельможу й раптом здобувся на дуже рішучі слова:

— Ти дуже низько цінуєш моє життя й життя всієї Персії. Швидко забувся, як прислуживсь нам у тій страшній війні той грецький царьок. Якби не він та не його греки, скіфи передавили б нас іще по той бік своєї стоклятої річки, а потім безкарно забрали б усі наші володіння. Колись Азія вже ледве їх позбулась. А ти говориш про кілька нужденних срібних копалень та клапоть лісу, якого в нас неміряні гони... Йди собі, Багабухшо, й будь надалі обачнішим у розмові зі своїм царем.

Після таких слів навіть безстрашний Багабухша, по-шакалячому підібгавши хвіст, упав навколішки й принижено стояв доти, поки володар сам дозволив йому встати.

Але розмова з фрігійським сатрапом не виходила цареві з голови. Наступного дня він витримав норов і не повертався до цієї розмови, та коли Багабухша вже зібрався повертатись до своєї сатрапії й прийшов, щоб на прощання вклонитися цареві й за звичаєм поцілувати полу його кафтана, цар спитав:

— Ти ще щось маєш сказати про того грека?

В очах Багабухші спалахнули вогники, але він притрусив їх попелом і якнайстриманішим голосом сказав:

— За тією землею, що ти йому подарував, живуть уже незалежні від нас фракійці. А фракійський цар — друг і найближчий родич скіфського царя. Хоч Гістіей і був у тій війні на нашому боці, та коли б між нами та фракійцями чи скіфами знову спалахнула війна, то хто знає, кому б вирішив будувати Гістіей мости й через яку річку. А він уже встигне набудувати собі вельми багато нових кораблів. Я вже не кажу про те його місто Міркін, у якого почали рости міцні мури. Колись ми можемо покаятися, що поклали собі в пазуху таку отруйну змію.

Дар'явауш не відповів своєму вельможі, натомість почав довго й самозабутньо чхати, а потім чхання перейшло в лютий кашлюк.

Це з'явилося в нього давно — ще на степових згарищах у Скіфії. Перші два роки воно мучило його дуже часто, але згодом наче полагідніло — починалось тільки після великого хвилювання, як оце, певно, й тепер.

Коли напад кінчився, цар ляснув у долоні й викликав раба, щоб приніс мису з водою та полотняну хустку Він довго хлюпав собі в обличчя холодною водою й ще довше витирався, фрігійський же сатрап незграбно переступав з ноги на ногу й не знав, чи вийти, а чи лишитися ще на час. Колись йому велося простіше з Дар'яваушем.

— Ти збирався сьогодні повертатися до свого Абідоса? — нарешті підвів почервонілі від нападу таємничої хвороби очі цар.

— Збирався, — тихо відказав Багабухша.

Цареві чомусь також пригадалися ті часи, коли він і теперішній фрігійський сатрап могли посідати на осідланих рабами коней і вдвох податися на полювання за шакалами, хутро яких під кінець осені ставало темно-сизим і пухким. Тепер Дар'явауш був царем, а Багабухша — царевим сатрапом.

І все-таки цар вирішив поламати звичаї й наказав тому самому рабові осідлати коней — незрівнянних в іноході високорослих бактрійських жеребців.

— Шерсть у шакалів зараз геть вилиняла, — нагадав Багабухша, настрій якого від царської ласки не покращав.

Цар також пошкодував про це невчасне полювання, бо хто ж полює на шакалів у кінці весни. Жодне полювання не могло засипати прірви, яка зяйнула між колишніми друзями.

Й цар навіть не діставав із тули свого ловецького лука — просто скакав попереду Багабухші й не дивився назад.

Одного час не встиг змінити — Багабухшиної вдачі; Дар'явауш знав, що й тепер може цілком покластися на нього, як і в роки їхньої спільної молодості. Все, що радив Багабухша, було від щирого серця й одвертої душі. Дар'явауш раптом згадав Багабухшиного сина Зопіра, вавілонського сатрапа, який колись допоміг перському війську взяти неприступний Вавілон ціною своєї юнацької вроди. Якби зараз доводилося вибирати, кому можна було довіритися насамперед? Цей Багабухша був головним воєводою й допоміг цареві програти війну зі скіфами. Зопір захопив столицю світу — Вавілон. І все ж у найскрутнішу для царства хвилину Дар'явауш звірився б небалакучому Багабухші...

Несподівано на Дар'явауша знову напала та проклята скіфська хвороба, хоча він зараз подумав не про жахливу скіфську війну, а про день свого уцаріння на перському престолі. Царем став тоді він, але найдостойнішим серед усіх сімох з їхнього кола змовників і найдосвідченішим серед них був, безперечно, Багабухша. Коли Дар'явауш сам перед собою це визнав, його опала така лють на теперішнього фрігійського сатрапа, що знову почалось оте наслане скіфськими злими духами чхання.