Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Дорога була вся у вибоїнах, лив дощ, пані де Шатобріан тяжко страждала і щохвилини поглядала на заднє віконце, чи немає за нами погоні. Ми заночували в Ам’єні, де народився дю Канж, а ввечері наступного дня – в Аррасі, рідному місті Робесп’єра: тут мене впізнали. Вранці 22 березня, у відповідь на прохання дати коней, поштмейстер сказав, що їх залишено для генерала, який поспішає до Лілля із звісткою про тріумфальний вступ до Парижа Його Величності імператора; пані де Шатобріан помирала від страху – не за себе, а за мене. Я сам пішов на станцію і, заплативши більше, залагодив справу.
23 березня о другій годині ночі ми під’їхали до лілльської застави і побачили, що ворота замкнуті, а варті наказано нікого не впускати. Нам не змогли чи не захотіли сказати, чи в місті король. Пообіцявши кучерові кілька луїдорів, я велів йому об’їхати міські стіни й одвезти нас до Турне; якось уночі, в 1792 році, я пройшов цей шлях пішки разом з братом. У Турне я з’ясував напевно, що Людовік XVIII перебуває в Ліллі разом з маршалом Мортьє і готується до оборони. Бажаючи отримати дозвіл на в’їзд до міста, я послав нарочного до пана де Блакаса. Гонець привіз мені комендантів дозвіл, але жодного рядка від пана де Блакаса. Залишивши пані де Шатобріан у Турне, я вже збирався вирушити до Лілля, коли побачив карету принца де Конде. Від принца ми дізналися, що король уже від’їхав і що маршал Мортьє провів його до кордону. Виходило, що лист мій потрапив до Лілля, коли короля там вже не було.
Услід за принцом де Конде в Турне появився герцог Орлеанський. Він мав страшенно невдоволений вигляд, але в душі був дуже радий, що вийшов сухим із води; слова його і вчинки вирізняла звичайна для нього двозначність. Що до старого принца де Конде, еміграція була його богом Ларом. Він нітрохи не боявся пана де Бонапарта; якщо потрібно, він міг битися, якщо потрібно, міг і поїхати; думки його трохи плуталися; він не знав ясно, чи зупиниться він у Рокруа, щоб дати бій, чи поїде обідати у «Великому олені». Він знявся з місця за кілька годин до нас, доручивши мені повідомити його домочадцям, яких він обігнав, що на тутешньому заїжджому дворі подають чудову каву. Він не знав, що я подав у відставку через загибель його онука; він не надто добре пам’ятав, чи був у нього онук; він відчував тільки одне: ім’я його овіяне славою, і славою цією він, можливо, завдячує комусь із роду Конде – але кому саме, пригадати вже не міг.
Чи пам’ятаєте ви, як я вперше опинився в Турне разом з братом, вперше прямуючи у вигнання? Чи пам’ятаєте ви про людину, що обернулася в осла, про дівчину, у якої з вух росли хлібні колоски, про зграї ворон, що сіяли всюди вогонь? У 1815 році ми самі уподібнилися до зграї ворон, але вогню ми не сіяли. На жаль! мого нещасного брата вже не було зі мною. Минуло двадцять три роки; віджили свій вік Республіка та Імперія: а скільки переворотів у моїй долі! Час не пожалів і мене. А ви, нинішні юнаки, розкажіть двадцять три роки по тому над моєю могилою, що сталося з вашими сьогоднішніми прихильностями та облудами.
У Турне прибули два брати Бертени: пан Бертен де Во незабаром повернувся до Парижа; інший Бертен, Бертен-старший, був мені другом. З моїх «Записок» ви знаєте, що нас пов’язувало.
З Турне ми вирушили до Брюсселя: я не знайшов там ні барона де Бретея, ні Рівароля, ні молодих ад’ютантів – усі вони померли або, що небагато краще, постаріли. Про перукаря, який дав мені притулок, ні слуху ні духу. Я проміняв мушкет на перо; із солдата я перетворився на писаку. Я намагався відшукати Людовіка XVIII; він був у Генті, куди доставили його пани де Блакас і де Дюрас: спочатку вони мали намір переправити його до Англії. Якби король погодився на цей проект, йому вже ніколи не вдалося б повернути собі французьку корону.
У пошуках пристановища я зайшов до одного з готелів і розгледів у глибині темної кімнати герцога де Рішельє: він курив, напівлежачи на софі. Він висловився на адресу принців з неприхованою ненавистю і заявив, що не бажає більше чути про цих людей і виїжджає до Росії. Пані герцогиня де Дюрас теж прибула до Брюсселя; вона мала нещастя втратити тут племінницю.
Столиця Брабанта мені огидна; я завжди потрапляв до неї не інакше як дорогою у вигнання; вона незмінно завдавала лиха або мені, або моїм друзям.
Король покликав мене у Гент. Королівські волонтери і крихітна армія герцога Беррійського були розпущені; вони зворушливо попрощалися один з одним у Бетюні, серед бездоріжжя й розгрому. Двісті чоловік з придворного королівського штату залишилися в Бельгії і розмістилися в Алсті; до їх числа входили і мої племінники Луї та Крістіан де Шатобріани.
5СТО ДНІВ У ГЕНТІ:
Король і його рада. – Я стаю міністром внутрішніх справ par interim [64]. – Пан де Лаллі-Толендаль. – Пані герцогиня де Дюрас ‹…›
‹Шатобріан шукає помешкання в Генті›
Король, чудово влаштувавшись на новому місці з усією своєю челяддю та охороною, скликав раду. Всі володіння цього великого монарха обмежувалися одним-єдиним будинком на території Нідерландського королівства, причому стояв цей будинок у місті, яке, хоч і є батьківщиною Карла V, було ще донедавна столицею департаменту в імперії Бонапарта: за цими іменами приховано чимало подій, між ними пролягло чимало сторіч.
Позаяк абат де Монтеск’ю був у Лондоні, Людовік XVIII тимчасово призначив мене міністром внутрішніх справ. Листування з департаментами не завдавало мені великих клопотів; я легко відписував послання префектам, супрефектам, мерам і помічникам мерів наших добрих міст, розташованих усередині наших кордонів; я не займався лагодженням шляхів і не укріплював дзвіниць; бюджет мій не дозволяв розбагатіти; я не мав у своєму розпорядженні таємних фондів, але грішив непростимим зловживанням – поєднанням двох посад: адже я досі був повноважним посланником Його Величності при шведському королі, який, подібно до його земляка Генріха IV, царював якщо не правом народження, то правом завоювання. Рада наша засідала
