Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Я й не думав змальовувати Нолу так, як ото зобразили її в пресі. Вони перекрутили мої слова, Гаррі!

— То якого дідька ви дозволили Барнаскі розсилати ту гидоту в усі газети?

— То була крадіжка!

Він цинічно зареготав.

— Крадіжка? Тільки не кажіть, що ви такий наївний і вірите брехні, яку плете вам Барнаскі! Запевняю, він сам скопіював ваші нотатки і порозсилав по всій країні.

— Що? Але ж…

Він урвав мене.

— Маркусе, краще б я вас ніколи не зустрічав. Забирайтеся. Ви в моєму приватному маєтку, і більше вас тут не хочуть бачити.

Запало довге мовчання. Полісмени й пожежники дивилися на нас. Я взяв валізку, сів у авто і поїхав. І відразу ж зателефонував Барнаскі.

— Радий чути вас, Ґольдмане, — озвався він. — Щойно дізнався про Квебертів дім. Зараз у всіх новинах про це говорять. Добре, що ви не постраждали. Не можу довго розмовляти, в мене зустріч із керівництвом «Ворнер бразерс»: сценаристи вже навперебій пропонують свої послуги зі створення сценарію за вашими першими сторінками. Вони в захваті. Думаю, можна буде продати їм права за грубі гроші.

Я урвав його.

— Рою, книжки не буде.

— Що ви мелете?

— Це ж ви, так? Ви надіслали мої нотатки до газет! Ви все спаскудили!

— Ви просто флюгер якийсь, Ґольдмане. Ще й корчите з себе святого, а це мені геть не подобається! Влаштовуєте тут виставу, граєтеся в детектива, а потім казитеся з доброго дива, і все, капут. Знаєте, краще вважаймо, що у вас була жахлива ніч, і я забуду про цей дзвінок. Не буде книжки… ні, ким ви себе вважаєте, Ґольдмане?

— Справжнім письменником. Писати — означає бути вільним.

Він силувано зареготав.

— Хто вам сказав таку дурню? Ви раб своєї кар’єри, своїх ідей, свого успіху. Ви раб свого становища. Писати — означає бути залежним. Від тих, хто вас читає або не читає. Свобода — це нісенітниця! Ніхто не вільний. Частина вашої свободи в моїх руках, а частина — в руках акціонерної компанії. Так влаштоване життя, Ґольдмане. Ніхто не вільний. Якби люди були вільні, то вони були б щасливі. А чи багато ви знаєте по-справжньому щасливих людей? — я промовчав, і він заговорив знову: — Знаєте, свобода — цікаве поняття. Я знав одного чоловічка, він був трейдером на Волл-стріт, такий собі золотий хлопчик, напханий грішми, все йому саме до рук пливло. І ось одного чудового дня йому закортіло стати вільним. Побачив у телевізорі репортаж про Аляску і спокусився. Вирішив стати мисливцем, вільним і щасливим, жити з природою. Все покинув і подався на південь Аляски, простісінько до Вранґеля. І ось уявіть собі, цей чолов’яга, який в усьому був такий успішний, доскочив успіху і там — став вільною людиною. Ніяких обов’язків — ні родини, ні домівки, самі лише пси і намет. Ось він і був єдиною вільною людиною з-поміж усіх, кого я знав.

— Був?

— Був. Хлопчина був страшенно вільний місяців зо три, від червня до жовтня. А потім настала зима, і він замерз, але спершу зжер усіх своїх псів. Ніхто не вільний, Ґольдмане, навіть мисливці в Алясці. І тим паче в Америці, де зразкові американці залежать від системи, ескімоси — від урядової допомоги і горілки, а індіанці хоч і вільні, та загнані до звіринців, що називаються резервації, і приречені танцювати свій вічний жалюгідний танок заклинання дощу для туристів. Ніхто не вільний, юначе. Ми бранці інших людей і самих себе.

Поки Барнаскі отак теревенив, я раптом почув позаду сирену: за мною мчало поліційне авто без розпізнавальних знаків. Я перервав розмову і зупинився на узбіччі: либонь, мене зупинили за те, що я розмовляв по мобільнику за кермом. Але з авто вийшов сержант Ґегаловуд. Він підійшов до вікна і сказав:

— Тільки не кажіть, що прямуєте до Нью-Йорка, письменнику.

— Чому ви так вирішили?

— Ну, хоча б тому, що ви рухаєтеся в цьому напрямку.

— Та я не думав, куди їду.

— Ти ба! Інстинкт самозбереження?

— Авжеж. Як ви мене знайшли?

— Якщо ви не помітили, то скажу, що на капоті червоною фарбою написане ваше ім’я. Не пора вам іще додому, письменнику.

— Дім Гаррі згорів.

— Знаю. Тому я й тут. Ви не можете повернутися до Нью-Йорка.

— Чому?

— Бо ви хоробрий хлопець, письменнику. Скільки працюю, рідко щастило бачити таку впертість.

— Вони обікрали мою книжку.

— Та ви ще тієї книжки й не написали! Ваша доля у ваших руках. Вам іще все вдасться! У вас талант, ви творець, тож до праці, і створіть шедевр! Ви ж боєць, письменнику. Ви боєць, і повинні написати книжку. Вам є що сказати, ще й чимало! Крім того, мушу зауважити, ви змішали мене з лайном. Прокурор на лаві підсудних, а з ним і я. Це ж я йому сказав, що треба якнайшвидше заарештувати Гаррі. Гадав, несподіваний арешт через тридцять три роки зіб’є з нього пиху. Натомість сам сів у калюжу, мов новачок. А потім з’явилися ви у своїх лискучих черевиках, що коштують мою місячну платню. Я не збираюся співати вам тут любовні серенади на узбіччі, але… Не їдьте. Треба дотиснути це розслідування.

— Мені нема де спати.

— Ви начебто щойно заробили мільйон доларів. Так написали в газетах. То візьміть собі номер десь у готелі в Конкорді. Снідатиму я за ваш рахунок. Голодний як вовк. Гайда, письменнику. На нас чекають великі звершення.

*

Упродовж наступного тижня я жодного разу не з’являвся в Аврорі. Винайняв одномісний номер у готелі «Ріджентс» в центрі Конкорда і цілими днями сушив мізки над розслідуванням і писав книжку. Про те, як ведеться Гаррі, дізнався через Рота: він сповістив, що той мешкає у восьмому номері мотелю «Морський берег». За словами Рота, Гаррі більше не хотів мене бачити, тому що я спаплюжив у газетах Нолине ім’я.

— А чому ви роздзвонили у газетах, що Нола була блудяжка?

Я спробував захищатися.

— Та нічого я не роздзвонив! Написав кілька сторінок і дав тому бевзеві Барнаскі, він хотів упевнитися, що я щось роблю. А він порозсилав у всі газети і вдає, ніби їх украли.

— Що ж, повірю вам на слово…

— Але ж це правда, чорт забирай!

— Так чи так, скидаю капелюха. Навіть я не