Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо
Якийсь янгол — безперечно, любитель шампанського — підказує їй потрібні слова.
Андрогін дивиться на неї з подивом: вона що, набивається йому в друзі? Чому ставить йому запитання, що їх ніхто не наважується ставити людині, з якою знайомий лише кілька годин?
Ніхто не довіряє йому, бо ніхто не спроможний зрозуміти його чи бодай порівняти з кимось — він унікальний. І всупереч тому, що думають про нього, не гомосексуаліст, він просто втратив інтерес до людей. Знебарвив собі волосся, одягається так, як завжди мріяв одягатися, важить стільки, скільки йому хочеться важити, знає, що справляє дивне враження на людей, але ж він і не повинен усім подобатися, чи не так? Якщо сумлінно й добре виконує свої обов’язки.
Й ось тепер ця дівчина хоче довідатися, що він думає? Що відчуває? Він простягує руку до келиха з шампанським, який чекав його повернення, й випиває його одним махом.
Вона, певно, думає, що він входить до групи Хаміда Хусейна, має якийсь вплив, хоче попросити, щоб він сприяв і допомагав їй у тих перших кроках, які вона має зробити. Він знає, як треба робити ці кроки, проте його найняли на службу лише на період фестивалю, і він обмежиться виконанням своїх обо’язків. А коли закінчаться дні шику та гламуру, то повернеться до свого помешкання в одному з паризьких передмість, де сусіди ображатимуть і кривдитимуть його тільки тому, що його зовнішність не відповідає тим уявленням, які сформувалися, коли якийсь божевільний вигукнув: «Усі люди однакові!» Це неправда: усі люди різні, й цим правом вони можуть користуватися завжди, коли їм так хочеться, й не думаючи про наслідки.
Він дивитиметься телевізор, ходитиме в супермаркет, неподалік від свого дому, купуватиме та читатиме журнали й іноді дозволятиме собі ходити в кіно. Позаяк його вважають чоловіком відповідальним, то вряди-годи йому телефонуватимуть з агенцій, які шукають тимчасових працівників, що мають «великий довід» роботи в індустрії моди. Треба вміти одягати моделей, добирати аксесуари, супроводжувати тих, котрі ще не освоїлися й не знають, як їм треба поводитись, стежити за тим, щоб вони не порушували правила етикету, пояснювати їм, щó треба робити, а чого ні в якому разі не можна.
Так, і в нього є свої мрії. Я унікальний і ні на кого не схожий, повторює він сам собі. Він щасливий, бо вже нічого не чекає від життя; йому вже сорок років, хоч він і здається значно молодшим. Атож, він намагався стати модельєром, але йому не вдалося знайти для себе пристойної роботи, він посварився з людьми, які могли б йому допомогти, й сьогодні вже нічого не чекає від життя — хоч він і культурний, наділений добрим смаком і вмінням дотримуватися залізної дисципліни. Сьогодні він уже не вірить у те, що хтось побачить, як він одягається і скаже: «Це фантастично, ми хочемо з вами поговорити». Його раз або двічі запрошували працювати моделлю, але це було вже давно. Він відмовлявся від таких пропозицій, бо вони не вкладалися в проект його життя, і не шкодує про це.
Він сам шиє собі одяг із тих обрізків, які залишаються в ательє високої моди. У Канні він оселився з двома іншими чоловіками на вершині гори, мабуть, недалеко від дівчини, що сидить із ним поруч. Схоже, їй випав шанс, а він хоч і вважає життя несправедливим, проте не повинен піддаватися ані заздрості, ані почуттю зневіри й розчарування — він повинен показати себе з найкращого боку, бо інакше його більше не запрошуватимуть в «асистенти продюсера». Звісно, він щасливий: людина, яка нічого не бажає, щаслива. Дивиться на годинник — певно, їм уже пора заходити.
— Ходімо. Поговоримо іншого разу.
Він платить за випиті трунки й просить рахунок — він муситиме звітувати за кожен витрачений цент, коли дні розкоші та гламуру залишаться позаду. Люди за сусідніми столиками також підводяться на ноги й теж розплачуються; треба поквапитися, каже він, щоб не загубитися в натовпі, який починає прибувати. Вони переходять вестибюль готелю і прямують до коридору. Він показує два квитки, які досі ретельно зберігав у своїй течці: зрештою, важлива особа ніколи не приділяє уваги таким дрібницям, для цього існують асистенти, чий обов’язок — виконувати дрібні доручення.
Він — асистент. Вона — важлива особа й уже починає виявляти ознаки своєї величі. Дуже скоро вона зрозуміє, яким насправді є цей світ: він висмокче з неї всю енергію, він наповнить їй голову мріями та фантазіями, розбудить її марнославство, а потім, коли їй уже здаватиметься, що вона спроможна на все, викине її як використану й непотрібну річ. Так сталося з ним, і так сталося з усіма, хто прийшов після нього.
Вони спускаються сходами й заходять до невеличкого холу, перед коридором. Люди йдуть повільно, бо відразу за поворотом стоять фотографи і є можливість побачити своє фото в якомусь журналі, хай навіть він виходить у такій далекій і мало кому відомій країні, як Узбекистан абощо.
— Я піду першим, щоб попередити кількох фотографів, яких знаю. А ти не поспішай; тут інша ситуація, ніж на червоному килимі. Якщо хтось тебе покличе, обернись і всміхнися. У цьому випадку є шанс, що всі інші також почнуть тебе фотографувати, оскільки хтось із них знає твоє ім’я, а отже, ти маєш бути якоюсь великою персоною. Не позуй довше, як протягом двох хвилин, бо це лише вхід на свято, хоч тобі й може здатися, що ти потрапила в якийсь інший світ. Якщо хочеш стати знаменитістю, то починай поводитись як зірка.
— А чому я заходитиму сама?
— Мабуть, там виникли якісь
