Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

свою відразу й ще поговорити з андрогіном протягом тих небагатьох хвилин, які залишилися до «виходу в коридор». Їй не можна робити помилок; їй пощастило, й вона повинна скористатися цим щастям. Вона відкриває сумочку, щоб підновити макіяж та підмалювати губи, й бачить у ній лише пожмаканий папір. Вона вдруге сьогодні побувала в «Кімнаті подарунків», де знуджена гримерша підновлювала їй макіяж та поправляла зачіску й удруге забула забрати там свій одяг і документи. Але якби навіть не забула, куди б вона їх тепер поділа?

Ця сумочка є дуже влучною метафорою того, що вона тепер переживає: гарна зовні й порожнісінька всередині.

Візьми себе в руки.

«Сонце вже сховалося за обрій, але завтра вранці воно відродиться й світитиме не менш яскраво, ніж сьогодні. Я теж повинна відродитися тепер. Я стільки разів бачила у своїх снах цю мить, що давно була готова її прийняти й довіритися їй. Я вірю в чудеса, і я здобула благословення від Бога, який прислухався до моїх молитов. Я повинна пам’ятати, щó казав мені режисер перед кожною репетицією: навіть якщо ти робитимеш сьогодні те саме, що й учора, ти повинна відкрити в собі щось нове, фантастичне, неймовірне, те, чого ти не помітила попереднього разу».

Чоловік віком років сорока, вродливий, з сивиною у волоссі, одягнений у бездоганний смокінг, пошитий на замовлення, заходить до бару й прямує до неї; але помітивши другий келих із шампанським, змінює напрямок свого руху і йде в інший куток бару. Їй би хотілося поговорити з ним; андрогін затримується. Але вона пам’ятає його суворий наказ: «Ніяких вульгарностей».

І справді, що можна подумати про молоду жінку, яка сама підійшла в барі до старшого чоловіка, — така поведінка, безперечно, була б недостойною й гідною найвищого осуду. Габріела випиває шампанське й замовляє ще один келих.

Якщо андрогін покинув її назавжди, то їй не буде чим заплатити, але байдуже. Її сумніви та непевність зникають під дією випитого, і тепер її турбує тільки те, чи зможе вона потрапити на свято й виконати взяті на себе обов’язки. Ні, вона вже не та дівчинка з американської глибинки, яка боролася за те, щоб зайняти своє місце під сонцем, — і вже ніколи нею не буде. Вона йде вперед, ще один келих шампанського, й ось уже страх перед невідомим минає, але на зміну йому приходить страх, що вона так ніколи й не зможе відкрити, щó насправді означає перебувати тут. Найбільше жахає її тепер, що все може змінитися з години на годину; як зробити, щоб сьогоднішнє чудо тривало й завтра? Як здобути гарантію, що всі обіцянки, які вона чула протягом останніх годин, будуть справді виконані? Скільки разів їй уже доводилося стояти перед заповітними дверима, бачити попереду фантастичні перспективи, мріяти протягом не одного тижня про можливість до невпізнання змінити своє життя, а в кінці переконатися, що телефон мовчить, забута творча автобіографія валяється в кутку, режисер вибачливим тоном повідомляє, що він знайшов іншу актрису, яка більше підходить для цієї ролі, хоч «ти також дуже талановита, а тому не втрачай надії». Життя по-всякому випробовує людські бажання та мрії: або влаштовує так, що нічого не відбувається, або так — що все відбувається водночас. Чоловік, який увійшов до бару сам-один, не відводить погляду від неї та від другого келиха з шампанським. Як їй хочеться, щоб він підійшов до неї! Від самого ранку вона не мала найменшої можливості поговорити з кимось про те, що відбувається з нею. Кілька разів вона збиралася зателефонувати додому, батькам — але телефон залишився в її справжній сумочці, на цей час, певно, заповнений посланнями від подруг по кімнаті, які запитують, де вона є, чи має якесь запрошення, чи не хоче піти з ними на ту або ту вечірку нижчого розряду, «на яку, проте, може прийти такий-то».

Вона не може ні з ким поділитися своїми новинами. Вона зробила великий крок у своєму житті, сидить тепер сама-одна в барі готелю, нажахана можливістю того, що сон може закінчитися, і водночас знаючи, що вона вже ніколи не зможе бути такою, якою була. Вона майже дісталася до вершини: і тепер або їй вдасться зробити ще одне зусилля, або налетить вітер і скине її вниз.

Чоловік віком років сорока, що має волосся з сивиною і цмулить апельсиновий сік, досі перебуває там, де й був. У якусь мить їхні погляди зустрілися, й він усміхнувся. Вона вдала, ніби нічого не помітила.

Чому її змагає такий страх? Бо вона не знає, як їй поводитися за кожним новим кроком, який вона робить. Ніхто їй не допомагає. Їй лише віддають накази, сподіваючись, що вони будуть точно виконані. Вона почуває себе, наче мала дівчинка, яку замкнули в темній кімнаті і яка мусить знайти шлях до дверей, бо хтось дуже могутній кличе її і сподівається, що вона виконає його наказ.

Її думки уриває андрогін, який щойно увійшов.

— Нам треба ще зачекати трохи. Вони вже починають заходити.

Вродливий чоловік підводиться, залишає на столі гроші за свій сік і прямує до виходу. Він здається розчарованим. Можливо, він чекав зручної миті, щоб підійти до неї, назвати своє ім’я і…

— …трохи поговорити.

— Що ти сказала?

У неї вихопилися якісь слова? Два келихи шампанського — і вона вже не спроможна контролювати язик, аби не базікав зайве.

— Нічого.

— Ні, ти сказала, що хочеш трохи поговорити.

Темна кімната, і дівчинка, яка не має людини, що підказала б їй, як треба жити. Яке приниження! Ну гаразд, вона зробить те, про що думала кілька хвилин тому.

— Атож, я справді хочу поговорити. Я хотіла б знати, щó я тут роблю. Як мені зупинити цей усесвіт, який обертається навколо нас і якого я