Мертві душі - Микола Гоголь

"Приємна кімнатка", сказав Чичиков, обвівши її очима. Кімната була, справді, не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь голубенькою фарбою, так ніби сіренькою, чотири стільці, одне крісло, стіл, на якому лежала книжка з закладеною закладкою, про яку ми вже мали нагоду зга-. дати, кілька списаних паперів, але найбільше було . тютюну. Було його тут усякого: в пачках і в табачниці, і нарешті насипано було просто купою на столі. На обох вікнах теж містились гірки вибитого з люльки попелу, розставлені не без дбайливості дуже красивими рядками. Помітно було, що за цим іноді господар провадив час.

"Дозвольте вас попросити сісти в цьому кріслі", сказав Манілов. "Тут вам буде спокійніше".

"Дозвольте я сяду на стільці".

"Дозвольте вам цього не дозволити", сказав Манілов з посмішкою. "Це крісло в мене вже асигновано для гостя: раді чи не раді, але мусите сіcти".

Чичиков сів.

"Дозвольте мені вас почастувати люлечкою". "Ні, не курю", відказав Чичиков ласкаво і ніби з виразом жалю.

"Чому?" сказав Манілов теж ласкаво і з виразом жалю. "Не виробив звички, боюсь; кажуть, люлька сушить". "Дозвольте мені вам зауважити, що це упередження. Я гадаю навіть, що курити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати тютюн. У нашому полку був поручик, пречудова й дуже освічена людина, який не випускав з рота люльки не тільки за столом, а навіть, даруйте на слові, у всіх інших місцях. І ось йому тепер уже понад сорок років, але, дякувати Богові, досі такий здоровий, як не можна краще".

Чичиков сказав, що це дійсно трапляється, і що в природі є багато речей, які не може пояснити навіть великий розум.

"Але дозвольте передусім одне прохання..." промовив він голосом, у якому відбився якийсь дивний, або майже дивний відтінок, і слідом за тим невідомо чому оглянувся назад. Манілов теж невідомо чому оглянувся назад. "Чи давно зводили ви подавати ревізький реєстр?"

"Та вже давно; а краще сказати, не пригадаю". "Як багато з того часу у вас померло селян?" "А не можу знати, про це, я гадаю, треба спитати прикажчика. Гей, хлопче, поклич прикажчика, він повинен бути сьогодні тут".

Прикажчик з'явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сюртуку її, очевидно, жив дуже спокійним життям, бо обличчя його позначалося якоюсь пухлою повнотою, а жовтуватий колір шкіри й маленькі очі свідчили, що він знав занадто добре, що таке пуховики й перини. Можна було побачити відразу, що він пройшов свій шлях, як проходять його всі панські прикажчики: був спочатку просто письменним хлопчиком у домі, потім одружився з якою-небудь Агашкою-ключницею, паниною фавориткою, став сам ключником, а згодом і прикажчиком. А ставши прикажчиком, чинив, розуміється, як усі Прикажчики: водився і кумався з тими, хто на селі був багатший, збільшував на тягла біднішим, прокинувшись о дев'ятій годині вранці, дожидав самовара й пив чай

"Слухай, голубе! скільки у нас померло селян з того часу, як подавали ревізію?"

"Та як скільки? Чимало вмирало, з того часу", сказав прикажчик і при цьому гикнув, затуливши рот злегка рукою ,на зразок щитка.

"Та, признатися, я сам так думав", підхопив Манілов: "іменно дуже багато вмирало!" Тут він обернувся до Чичикова й додав ще: "справді, дуже багато".

"А скільки, наприклад, числом?" спитав Чичиков.

"Еге, скільки числом?" підхопив Манілов.

"Та як сказати числом? Адже невідомо, скільки вмирало, їх ніхто не лічив".

"От іменно", сказав Манілов, звернувшись до Чичикова: "я теж гадав, велика смертність; зовсім невідомо, скільки померло",

"Ти, будь ласка, їх полічи", сказав Чичиков: "і зроби докладний реєстрик усіх поіменно".

"Еге, усіх поіменно", сказав Манілов.

Прикажчик промовив: слухаю! і вийшов.

"А для яких причин вам це потрібно?" спитав після того, як пішов прикажчик, Манілов.

Це питання, здавалося, утруднило гостя, в обличчі його з'явився якийсь напружений вираз, від якого він навіть почервонів, напруження щось висловити, не зовсім покірне словам. І справді, Манілов нарешті почув такі дивні й незвичайні речі, яких ще ніколи не чули людські вуха.

"Ви питаєте,, для яких причин? причини ось які: я хотів би купити селян..." сказав Чичиков, запнувся й не скінчив мови.

"Але дозвольте спитати вас", сказав Манілов: "як бажаєте ви купити селян, з землею, чи просто на вивід, тобто без землі?"

"Ні, я не те, щоб зовсім селян", сказав Чичиков: "я бажаю мати мертвих..."

"Як? вибачте... я трохи недочуваю, мені почулося предивне слово..."

"Я думаю придбати мертвих, які, проте, значилися б у ревізії, як живі", сказав Чичиков.

Манілов тут і чубук,з люлькою на підлогу упустив, і як роззявив рота, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох хвилин. Обидва приятелі, що міркували про приємність дружнього життя, залишились нерухомі, втупивши один в одного очі, як ті портрети, що їх вішали в старовину один проти одного, по обидва боки дзеркала. Нарешті Манілов підняв люльку з чубуком і глянув знизу йому в обличчя, намагаючись підмітити, чи не видно якої посмішки на губах його, чи не пожартував він, але нічого не було помітно такого, навпаки, обличчя навіть здавалось поважнішим ніж звичайно; потім подумав, чи не зсунувся гість часом як-небудь з глузду, і з страхом глянув на нього пильно; але очі в гостя були зовсім ясні, не було в них дикого, неспокійного вогню, що бігає в очах божевільної людини, все було пристойно і як слід. Скільки не придумував Манілов, як йому бути і що йому зробити, але нічого іншого не міг придумати, як тільки випустити з рота решту диму дуже тонкою цівкою.

"Отже, я бажав би знати, чи можете ви мені їх, не живих насправді, але живих щодо законної форми, передати, відступити, чи як ви визнаєте за краще?"

Але Манілов так сконфузився і зніяковів, що тільки дивився на нього.

"Мені