Мертві душі - Микола Гоголь

"Я?., ні, я не те", сказав Манілов: "але я не можу збагнути... вибачте... я, звісно, не міг дістати такої блискучої освіти, яку, так би мовити, видно у всякому вашому рухові; не маю високого мистецтва висловлюватись... Може, тут... у цьому, вами зараз сказаному вислові... криється інше... Може, ви зволили висловитися так задля краси стилю?"

"Ні", підхопив Чичиков; "ні, я розумію предмет такий, як є, тобто ті душі, що справді вже померли".

Манілов зовсім розгубився. Він відчував, що йому треба щось зробити, поставити запитання, а яке запитання — чорт його знає. Кінчив він нарешті тим, що випустив знову дим, але тільки вже не ротом, а крізь носові ніздрі.

"Отже, якщо немає перешкод, то з Богом, можна б узятися до укладання купчої", сказав Чичиков.

"Як, на мертві душі купчу?"

"Та, ні!" сказав Чичиков. "Ми напишемо, що вони живі, так, як дійсно позначено у ревізькому реєстрі. Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й потерпів на службі, але вже вибачте: обов'язок для мене діло священне, закон — я німію перед законом".

Останні слова сподобались Манілову, але самої справи до пуття він усе-таки не міг розібрати і замість відповіді став насмоктувати свій чубук так сильно, що той почав нарешті хрипіти, як фагот. Здавалось, нібито він хотів витягти з Нього думку щодо такої нечуваної обставини; але чубук хрипів та й годі.

"Може, ви маєте які-небудь сумніви?"

"О! даруйте, аж ніяк! Я не про те кажу, щоб мав якесь, тобто критичне упередження до вас. Але дозвольте заявити, чи не буде ця справа, або щоб ще більше, так би мовити, висловитись, негоція, так чи не-буде ця негоція невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії".

Тут Манілов, зробивши деякий рух головою, подивився дуже значуще в обличчя Чичикову, показавши у всіх рисах обличчя свого і в стиснутих губах такий глибокий вираз, якого, може, й не бачено було на людському обличчі, хіба що в якогось занадто розумного міністра, та й то під час найголоволомнішої справи.

Але Чичиков сказав просто, що така справа, або негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії, а через хвилину потім додав, що казна матиме навіть вигоду, бо одержить законні мита.

"Так ви гадаєте?.."

"Я гадаю, що це буде добре".

"А коли добре, це інша річ: я проти цього нічого", сказав Манілов і зовсім заспокоївся.

"Тепер залишається умовитись про ціну..."

"Як про ціну?" сказав знову Манілов і спинився. "Невже ви гадаєте, що я братиму гроші за душі, які так немовби закінчили своє існування? Коли вже вам спало отаке, так би мовити, фантастичне бажання, то з свого боку я віддаю їх вам безінтересно й купчу беру на себе".

Великий докір був би історикові викладених подій, якби він проминув сказати, що задоволення пойняло гостя після таких слів, промовлених Маніловим. Хоч який він був поважний і розсудливий, та тут мало не зробив навіть стрибка на зразок цапа, що, як відомо, робиться тільки в найбільших поривах радості. Він повернувся так сильно в кріслі, що тріснула шерстяна матерія, яка обтягала подушку; сам Манілов глянув на нього з деяким подивом. Глибоко зворушений, він наговорив тут же стільки вдячностей, що той зніяковів, увесь почервонів, робив головою заперечливий жест і нарешті вже висловився, що це суще ніщо, що він, справді, хотів би довести чим-небудь сердечний порив, магнетизм душі, а померлі душі до певної міри цілковитий мотлох.

"Дуже не мотлох", сказав Чичиков, потиснувши Йому руку. Тут було зроблено дуже глибоке зітхання. Здавалося, він був настроєний до сердечних признань; не без почуття і виразу промовив він нарешті такі слова:

"Коли б ви знали, яку послугу зробили цим нібито мотлохом людині без племені й роду! Та й справді, чого не зазнав я? мов барка якась серед лютих хвиль... Яких поневірянь, яких переслідувань не зазнав, якого горя не скуштував, а за що? за те, що додержував правди, що був чистий своєю совістю, що подавав руку і вдовиці безпорадній, і сироті бідоласі!.." Тут навіть він утер хусточкою набіглу сльозу.

Манілов був зовсім розчулений. Обидва приятелі довго тиснули один одному руку і довго дивились мовчки один одному в вічі, у яких стояли сльози. Манілов ніяк не хотів випустити руку нашого героя і далі тиснув її так гаряче, що той уже не знав, як її визволити. Нарешті, висмикнувши її помаленьку, він сказав, що не погано б купчу укласти швидше і добре б, якби він сам навідався в місто. Потім узяв капелюх і почав прощатись.

"Як? ви вже хочете їхати?" сказав "Манілов, раптом опам'ятавшись і майже злякавшись.

У цей час увійшла в кабінет Манілова.

"Лізонько", сказав Манілов з трохи жалісливим виглядом: "Павло Іванович покидає нас!"

"Бо ми набридли Павлові Івановичу", відповіла Манілова.

"Пані! тут", сказав Чичйков: "тут, ось де", і він поклав руку на серце: "так, тут залишиться приємність часу, проведеного з вами! і повірте, не було б для мене більшого блаженства, як жити з вами, коли не в одному домі, то принаймні у найближчому сусідстві".

"А знаєте, Павле Івановичу", сказав Манілов, якому дуже сподобалась така думка, "як було б справді хороше, коли б жити отак укупі, під однією покрівлею, або в затінку якогось в'яза пофілософствувати про щось, заглибитись!.."

"О! це було б райське життя!" сказав Чичиков, зітхнувши. "Прощайте, пані!" продовжував він, підходячи до ручки Манілової. "Прощайте, пре-шановний друже! Не забудьте ж прохання!"

"О, будьте певні!" відповів Манілов. "Я з вами розлучаюсь не на довше, як на два дні".

Усі вийшли в їдальню.

"Прощайте, любі діточки!" сказав Чичиков, побачивши Алкіда й Фемістоклюса, що грались якимсь дерев'яним гусаром, у якого вже не було ні руки, ні носа. "Прощайте, мої малятка. Ви вибачте мені, що я не привіз вам гостинця, бо,