Мертві душі - Микола Гоголь

"Хочу", відповів Фемістоклюс.

"А тобі барабан; правда ж, тобі барабан?" продовжував він, нахилившись до Алкіда.

"Парапан", відповів пошепки й похиливши голову Алкід.

"Добре, я тобі привезу барабан. Такий славний барабан, отак усе буде: туррр... ру... тра, та, та, та, та, та... Прощай, серденько! Прощай!" Тут він поцілував його в голову і звернувся до Манілова та його дружини з невеликим сміхом, з яким звичайно звертаються до батьків, даючи їм знати про невинність бажань їхніх дітей.

"Далебі, зостаньтесь, Павле Івановичу!" сказав Манілов, коли вже всі вийшли на ґанок. "Гляньте, які хмари".

"Це маленькі хмарки", відповів Чичиков.

"Та чи знаєте ви дорогу до Собакевича?"

"Про це хочу спитати вас".

"Дозвольте, я зараз розкажу вашому кучерові". Тут Манілов з такою ж люб'язністю розказав справу кучерові, і сказав йому навіть один раз: ви.

Кучер, почувши, що треба минути два повороти й звернути на третій, сказав: "утрапимо, ваше благородіє", і Чичиков поїхав, супроводжуваний довго поклонами і помахами хусточки господарів, що підводились навшпиньки.

Манілов довго стояв на ґанку, проводжаючи очима бричку, і коли її вже зовсім стало не видно, він усе ще стояв, курячи люльку. Нарешті ввійшов він до кімнати, сів на стільці й поринув у роздуми, щиро радіючи, що зробив своєму гостеві невелику втіху. Потім думки його перелетіли непомітно до інших предметів і нарешті залетіли Бог знає куди. Він думав про вигоди дружнього життя, про те, як би добре було жити з другом на березі якої-небудь річки, потім через цю річку почав будуватися у нього міст, потім величезний будинок з таким високим бельведером, що можна звідти бачити навіть Москву, і там пити вечорами чай на свіжому повітрі й міркувати про які-не-будь приємні речі. Потім, що вони разом з Чичиковим приїхали в якесь товариство в гарних каретах, де зачаровують усіх приємністю поводження, і що нібито цар, дізнавшись про таку їхню дружбу, зробив їх генералами, і далі нарешті Бог знає що, чого вже він і сам ніяк не міг розібрати. Дивне прохання Чичикова урвало раптом усі його мрії. Думка про нього якось особливо не варилася в його голові: як не перевертав він її, але ніяк не міг збагнути, і весь час сидів він і курив люльку, що тривало аж до вечері.

ГЛАВА III

А Чичиков у приємному настрої сидів у своїй бричці, що давно котила стовповим шляхом. З попередньої глави вже видно, в чому полягав головний предмет його смаку й нахилів, а тому не диво, що він скоро поринув увесь у нього і тілом, і душею. Прикидання, розрахунки й міркування, що перебігали по обличчю його, видно, були дуже приємні, бо щохвилини залишали по собі сліди задоволеної посмішки. Зайнятий ними, він не звертав ніякої уваги на те, як його кучер, задоволений прийомом дворових людей Манілова, робив дуже доречні зауваження чубарому припряжному коневі, запряженому з правого боку. Цей чубарий кінь був дуже лукавий і тільки про око вдавав, ніби везе, тимчасом як корінний гнідий і припряжний буланої масті, що звався засідателем, бо був придбаний від якогось засідателя, трудилися від щирого серця, так що навіть у очах їхніх помітно було, яку мають з того втіху. "Хитруй, хитруй! ось я тебе перехитрую!" казав Селіфан, підвівшись і хльоснувши батогом ледачого. "Ти знай своє діло, панталонник ти німецький! Гнідий поштивий кінь, він сповняє свій обов'язок, я йому дам охоче лишню Мірку, бо він поштивий кінь, і засідатель теж хороший кінь... Ну, ну! чого стрижеш вухами? Ти, дурню, слухай, коли говорять! я тебе, бузувіре, дурниць не вчитиму. Ач, куди лізе!" Тут він знову хльоснув його батогом, примовивши: "у, варвар! Бонапарт ти проклятий!" Потім гукнув на всіх: "гей ви, лебедики!" і стьобнув по всіх по трьох уже не на кару, а щоб показати, що був з них задоволений. Зробивши таку втіху, він знову звернувся до чубарого: "ти думаєш, що сховаєш свою поведінку. Ні, ти живи по правді, коли хочеш, щоб була тобі шана. От у поміщика, де ми були, гарні люди. Я залюбки поговорю, коли хороша людина; з людиною хорошою ми завжди свої друзі, щирі приятелі: чи випити чаю, чи закусити — охоче, коли хороша людина. Хорошій людині усяк віддасть шану. Ось пана нашого усяк шанує, бо він, чуєш-бо, справляв службу царську, він сколезький радник..."

Так розмірковуючи, Селіфан забрався нарешті у найвіддаленіші абстракції. Якби Чичиков прислухався, то дізнався би про багато подробиць, що стосувалися особисто його; але думки його так були поглинуті, своїм предметом, що тільки сильний удар грому примусив його пробудитися і поглянути навколо себе: все небо зовсім облягли хмари, і курний поштовий шлях сприскали краплі дощу. Нарешті грім ударив вдруге сильніше й ближче, і дощ линув відразу як з відра. Спочатку, набравши косого напряму, бив він в один бік кузова кибитки, потім у другий, потім, змінивши спосіб нападу і зробившись зовсім прямим, тарабанив прямо у верх її кузова; бризки нарешті стали долітати йому в обличчя. Це примусило його заслонитись шкіряними завісками з двома круглими віконцями, призначеними на розглядання дорожніх краєвидів, і наказати Селіфанові їхати швидше. Селіфан, якому було перебито мову теж на самій середині, збагнув, що, справді, не треба гаятись, витяг вмить з-під козел якесь дрантя із сірого сукна, надів його в рукава, схопив у руки віжки й гукнув на свою тройку, що ледь-ледь перебирала ногами, бо почувала приємну млость од повчальних промов. Але Селіфан ніяк не міг пригадати, два чи три повороти він проїхав. Зміркувавши й пригадуючи трохи дорогу, він догадався, що багато було поворотів, які всі він проминув. А що руська людина під рішучу хвилину завжди знайде що зробити, не вдаючись у далекі роздуми, то звернувши праворуч, на першому ж перехресті, гукнув він: "гей ви, друзі шановні!" і пустився навскач, мало гадаючи про те, куди приведе взята дорога.

Дощ одначе, здавалось, заклався надовго. Курява, що лежала на шляху, швидко замісилась у грязь, і коням з кожною хвилиною ставало важче тягти бричку. Чичиков уже починав дуже непокоїтись, не