Скорочено Євгеній Онєгін - Олександр Пушкін
Та, як і все у цім житті,
І мандри стали вже немилі;
Отож прибув оригінал,
Як Чацький, з корабля на бал.
А на балу тим часом з'являється нова гостя: "Шептання виповнило зал".
До неї тислись дами ближче,
Бабусі посміхались їй;
Мужчини кланялися нижче,
Ловили зір її ясний,
Панни проходили тихіше,
І задирав за всіх пишніше
І носа, й плечі генерал,
Що з нею увійшов на бал.
Ця дама Євгенію когось нагадує, "чию ходу і мову, чиє лице немовби знав". "Ти б, князю, часом не сказав, хто то в береті малиновім з послом іспанським там сидить?" — запитує він князя N. Князь здивований. Очевидно, Євгеній давно не був у світі і не знає, що ця дама його (князя) дружина, Татьяна Ларіна. Він підводить Онєгіна до дружини.
Княгиня, вбачивши його,
Відчула дивне хвилювання,
Повита трепетом палким,
Та жодним поглядом своїм
Не виявила почування:
Зберігся в неї рівний тон,
Смаку хорошого закон.
Євгеній вражений. У цій великосвітській красуні, що тримається з холодним достоїнством, він не може знайти і сліду тої наївної закоханої дівчини, якій, "обравши путь добролюбиву, читав він проповідь зичливу". Чи це та сама Татьяна?
Онєгін залишає бал і з душевним смутком їде додому.
Вранці йому приносять запрошення князя на вечірку. Євгеній рахує години до бажаної зустрічі: лишено пробило десять, як він уже мчить до княгині. У будинку князів N зібрався цвіт столиці — вся знать. Як "відмінилася" Татьяна, як вона ввійшла в роль господині, "законодавиці балів"! Неприступна богиня, навіть без тіні кокетства, невже він колись хвилював її серце? Онєгін кожного дня приїздить у будинок Татьяни, він закоханий у неї. Але, на жаль, вона його не помічає, в усякому випадку, не вирізняє аж ніяк поміж інших. Сподіваючись отримати хоч якийсь натяк на взаємність, Євгеній пише Татьяні лист.
Лист Онєгіна до Татьяни
Я знаю все: образить вас
Моя печальна таємниця.
Яким презирством загориться
Ваш погляд, гордий повсякчас!
Чого я хочу? І для чого
Відкрию душу вам свою?
Для сміху, може, ще й лихого,
Я тільки привід подаю!
Випадком вас колись зустрівши,
В вас іскру ніжності вловивши,
Я їй повірити не смів:
Не дав зростати звичці любій;
Свою набридлу волю в шлюбі
Я втратити не захотів.
Іще одно нас розлучило...
Нещасна жертва, Ленський впав...
І все, що серце полюбило,
Від серця геть я відірвав;
Чужий усім, на самотині
Я думав: воля й супокій
Замінять щастя. Боже мій!
Як помиливсь, як мучусь нині!
Ні, бачити щохвилі вас,
Ходити вслід, як тінь незрима,
Ваш усміх, погляд повсякчас
Ловить жадібними очима,
Ваш голос чути, розуміть
Усю довершеність безкраю,
У муках перед вами мліть,
Блідніти й гаснуть... о мій раю!
Та не для мене це: щомить
Слідкую марно я за вами;
Життя іде, життя летить,
А я розтрачую без тями
Від долі визначені дні.
Вони вже й так тяжкі мені.
Я знаю: довго не страждати,
Земна кінчиться путь моя,
Та мушу вранці певність мати,
Що вас удень зустріну я...
Боюсь: в мольбі моїй смиренній
Побачить ваш суворий зір
Підступні хитрощі мерзенні —
І чую гнівний ваш докір.
Коли б ви знали, як жахливо
Таїти пристрасну любов,
