Скорочено Євгеній Онєгін - Олександр Пушкін

Іще дитя,— а вже зрадлива,

Уже кокетка пустотлива!

Уже навчилась хитрувать,

Уміє слово вже ламать!

Не в силі стерпіти образу, він залишає Ларіних, вирішивши, що тільки —"дві кулі — рада лиш одна, щоб змити кривду цю до дна".

Глава шоста

Досягши мети, переживши солодку мить помсти, Онєгін втратив будь-який інтерес до свята і поїхав додому.

Бал скінчився. У домі Ларіних все обійняв сон. Не спить лише Татьяна. Недобре передчуття хвилює її душу, ревнива туга здавила серце. Вона ніби передбачає трагічну розв'язку.

Тільки-но настав ранок, до Онєгіна прибув сусід Ленського, Зарецький — у минулому відомий дуеліст, бешкетник і гравець, а нині, за словами автора, надійний друг, поміщик мирний і навіть чесний чоловік. Зарецький з'явився з запискою від Ленського — це виклик на дуель. Онєгін зараз же, без зайвих слів, відповідає, "що завжди радий він". Одначе, коли секундант Ленського пішов, Євгеній себе гостро засудив. Він звинувачував себе за те, що так нерозважно чинив і посміявся над другом. Те, що можна подарувати поетові, не можна вибачити зрілому і тверезому чоловікові, яким Онєгін вважав себе. Йому б миролюбиво розійтись із Ленським. Але "серце слухати своє фальшивий сором не дає", Онєгін приймає виклик, не змігши протистояти поглядам суспільства. Таким чином, непоправне повинно статись.

Тим часом Ленський вдома з нетерпінням чекає відповіді і полегшено зітхає, коли Зарецький привозить згоду Онєгіна. Тепер всі сумніви вирішено.

Перед поєдинком Ленський вирішує відвідати Ольгу, думаючи збентежити кокетку своєю появою. Однак нічого подібного! Ольга жвава, безтурботна, така яка й була. Нічого не підозрюючи, Ольга докоряє Ленського за ранній від'їзд з балу. Перед її ясним поглядом він вже готовий просити вибачення за безпідставні підозри. Ленський щасливий, він майже забув про свої ревнощі, але не сміє сказати Ользі, що має відбутися дуель. Настав час розпрощатись. Серце Ленського розривається від туги, він ніби передчуває, що бачить свою Оленьку востаннє.

Приїхавши додому і приготувавши пістолети до поєдинку, Ленський засвітив свічку і взявся за перо.

У той час, коли Ленський у віршах прощався з Ольгою, його супротивник спав мертвецьким сном і ледве не проспав дуель. Взявши з собою в секунданти служника, Онєгін поспішав до старого млина — до місця поєдинку. Ленський уже давно нетерпеливо на нього чекав. Ось блиснули пістолети, колишні друзі, а тепер супротивники поскидували свої плащі. Зарецький порахував тридцять два кроки, кожен взяв свій пістолет. Почали сходитись, Євгеній перший підняв пістолет, зробив ще п'ять кроків назустріч. "І Ленський теж підводить бронь". Та пролунав постріл Онєгіна. Виронивши з рук пістолет, Ленський замертво падає на сніг, поранений в груди навиліт. Онєгін став, хоч і мимоволі, але вбивцею свого друга...

Кладе собі на груди руку

І падає. Туманний зір

Відображає смерть, не муку.

Так іноді по схилу гір,

У сяйві раннього світила,

Поволі пада сніжна брила.

Облитий холодом страшним,

Онєгін нахиливсь над ним,

Говорить, кличе... та намарне:

Його немає вже. Співець

Найшов дочасний свій кінець!

Дихнула буря, квіт прегарний

Зів'яв на ранішній зорі,

Погас вогонь на вівтарі!..

Ленського похоронили біля струмка, де дві осики зрослися корінням,— там у густій тіні йому поставили скромний пам'ятник.

Описавши загибель свого героя, О. С. Пушкін у ліричному відступі прощається зі своєю власною юністю.

Він дякує своїй юності за насолоду, за сум, за милі муки, за життя, за бурі, за бенкети, за все, за всі дари. Звертаючись до свого натхнення, поет просить як завжди хвилювати його уяву, не дати охолонути душі, озлобитись і зачерствіти.

Глава сьома

Після трагічної дуелі пройшов час. З тугою і сердечним каяттям Євгеній поспіхом залишає селище. І ось уже після зими з її сумними подіями іде весна.

Весняним гонені промінням,

Із гір потоками сніги

Вже позбігали з буркотінням

На позаливані луги.

Крізь ясний сон природа мила

Свій ранок усміхом зустріла.

Автор веде нас до струмка, де чути його дзюрчання і де в тіні двох старих осик під могильним каменем покоїться Ленський.

Сюди, бувало, приходили сестри Ларіни і, обійнявшись, плакали над могилою. Зараз могила забута і немає на ній вінка. Все перемінилось, і Ольга недовго сумувала.

Мій бідний Ленський!

Сумування

Було не довге по тобі.

Не молодій, квітучій панні

Без краю плакати в журбі.

Шкода! Найшовся скоро другий,

Що юне серце, повне туги,