Скорочено Євгеній Онєгін - Олександр Пушкін
То воля неба: я твоя;
Життя мойого всі години —
Порука зустрічі одній;
Сам Бог послав тебе, єдиний,
Повік ти охоронець мій...
У снах мені ти привиджався,
Незримий, душу ти палив,
Твій дивний зір мене томив,
Твій голос в серці відбивався.
Давно... ні, то було не в сні!
Ти увійшов, і я впізнала,
Вся обімліла, запалала,
Шепнула: він явивсь мені!
Чи правда ж: я тебе вчувала,
Зо мною вів розмову ти,
Коли я бідним помагала
Або молитвою втішала
Тривожні муки самоти?
Хіба крізь морок занімілий
Не ти, неначе привид милий,
У цю хвилину промайнув
І став тихенько в узголов'ю?
Не ти з відрадою й любов'ю
Слова надії тут шепнув?
Хто ти: чи ангел мій ласкавий,
Чи спокуситель мій лукавий;
Розвій ці сумніви до дна.
Таж, може, все це марні болі,
Душі дівочої мана!
І зовсім інший вирок долі...
Але дарма! Тобі свою
Віднині душу доручаю,
Перед тобою сльози ллю,
Твого заступництва благаю...
Ти уяви: я тут сама,
Ніхто мене не розуміє,
В знемозі думка туманіє,
І порятунку вже нема.
Я жду тебе: єдиним зором
Надії в серці оживи,
Чи сон гнітючий мій урви,
На жаль, заслуженим докором!
Кінець! Перечитать боюсь...
На серці сором, страх і мука...
Але ні з чим я не таюсь,
І ваша честь мені порука.
Настав ранок. Запечатавши лист, Татьяна просить вірну няню послати свого онука з ним до Євгенія.
Минув день, а відповіді все не було. Настав другий — все так само. Приїхав Ленський — але один, без друга... Душа Татьяни страждає, сльози застилають очі... Та раптом почувся тупіт кінський... все ближче і ближче... і ось Євгеній тут! Татьяна в паніці біжить у сад. У саду кріпосні дівчата збирали ягоди і співали пісні.
(Пушкін між тим пояснює: співали вони по панському указу, аби зайняті співом дівочі вуста не могли їсти ягоди.)
Справившись нарешті з хвилюванням, Татьяна пішла алеєю парку — і тут... перед нею постав Євгеній, ніби грізна тінь.
Глава четверта
Переживши розчарування юності і втративши цвіт душі, Євгеній уже давно не відчував ні до кого палких і жагучих почуттів, "а волочився як-небудь, відмовлять — миттю утішався, зрадять — радий відпочити". Його відносини з жінками нагадували поведінку гостя, що сів заради нудьги грати в карти.
Однак, отримавши послання від Татьяни, Онєгін був зворушений. На якусь мить щось сколихнулось в його серці. Але це були лиш хвилинні порухи душі.
Татьяна і Євгеній зустрілися. Онєгін зізнається, що її щирий лист, її відвертість, "у серці підняла вона чуттів колишніх вир яскравий" і примушує відповісти таким же щирим зізнанням-сповіддю. Він запевняє дівчину, що якби вирішив стати "отцем і мужем" і обмежитись домашнім колом, то не шукав би собі кращої пари. Але, на жаль, таке життя не для нього:
Та я не створений для раю,
Йому чужа душа моя;
Сама довершеність ви, знаю;
Що ж! — вас не вартий зовсім я.
Повірте (совість в тім порука),
З одруженням нам буде мука.
Я, хоч і як любив би вас,
Як звикну — розлюблю в той час;
Зачнете плакать: ваші сльози
До серця не дійдуть мого,
А роздратують лиш його.
Він такий, який він є, запевняє він закохану дівчину ("Душі тепер не воскресиш..."), любить її — лише "любов'ю брата". Пройде час, і все забудеться, вона ще знов полюбить,— вмовляє Євгеній Татьяну.
