Червоноградські портрети - Сенченко Іван

Любий читальнику, дозволь розказати тобі кілька історійок із недалекого минулого та сучасного Червоноградщини. Червоноградщика лежить на межі старої Полтавщини і молодого Степу. Це особливий край з особливими людьми і звичаями. Це — кінець Лісостепу. Земля тут потужна, як потужні і люди. Дощів іде рівно стільки, щоб пшениця хвилювалася, як море, а сонце таке, що воно смалить, не палючи. Навпаки, схопивши за чуприну дерева, людей, злаки, воно тягне їх угору до рівня дзвіниці. Воно в гармонійній спілці з чорноземлею, дощем і синами синів земних. Вони — ці останні — і перейдуть перед вами тут шерегою, намальовані так яскраво, як на це здатний автор.

І. МИХАЙЛО КІШКА-САМІЙЛО

Михайло Кішка-Самійло — прямий нащадок отого самого Самійла Кішки що про нього співається у народних невольни-цьких плачах. Так! Він постійний об'єкт для плачів. Десять літ тому Михайло Кішка-Самійло мав про себе ось таку пісеньку, складену його батраками:

Не журися, Самійленко, не вдавайся в тугу:

В тебе тища земель поля і тисяча лугу,

В тебе діти, як калина, і сини, і дочки,

А здер єси, Самійленко, з нас шкуру й сорочку,

А здер сси, Самійленко, штани і постоли,

Осталися батраченьки і босі, і голі.

Михайло Самійло-Кішка не любив цієї пісні. Він гнівався, червонів і посилав до чорта усіх батраків з їхніми безглуздими піснями. Єдине, що йому подобалося,— це натяк на тисячу десятин поля і лугу, бо Самійленко справді мав лише всього п'ятсот. Та вже коли люди співають і в пісні про це говориться, а з пісні, як відомо, слова не викинеш, то... Михайло Кішка-Самійло з усієї сили намагався виправдати цей людський поговір. Що ж до пісень, то, випивши, він іноді любив співати про те, як Катерина "дарувала козаченькам чотири лимани, щоб ловили хлопці ркбу й справляли жупани..." 2. Од цих згадок очі його робилися вогкі, і сльози іноді капали аж на бороду. Михайло Самійло-Кішка плакав. Але це не більш як святкова романтика. Кожній людині приємно поплакати з жалю за минулим. Взагалі ж Михайло Кішка-Самійло був тверезої і навіть веселої вдачі. Цьому назустріч ішло море здоров'я і сили. Намалювати портрет Михайла Кішки-Самійла можна так. Ось перед вами лежить на сонці здоровенний, червоний, аж фіолетовий, черво-ноградський баклажан з тонісінькою прозорою шкіркою, що ледве-ледве здержує напір соків. Баклажан лежить на сонці, лосниться, підкупляє, приваблює своєю здороЕою стихійною силою. Черкніть легенько по цьому овочу кінчиком гострого ножа. Він дзвінко трісне, і проріз широко розвернеться, показуючи здорове, сахаристе, привабливе м'ясо... Михайло Михайлович не схожий на баклажан. Швидше це навпаки. Візьміть у руки цей баклажан, приробіть до нього спочатку чорну кучеряву бороду, що ледве-ледве просвічує на щоках і підборіддю рожевим тілом; киньте далі розгонистий, кучерявий у кінцях мазок на вуса, так щоб із-під них виглядала ніби розвернута вістрям ножа продовгувата соковита ранка, куди випадково попало кілька сліпучо-білих шматочків солі. Зверху накладіть найчорніші, які тільки є в світі, перуки з помірно довгої гриви, зачесаної назад і примащеної зверху оливою. Грива ця тісно зляглася там, де її охоплює синій суконний, з плисовим околом, картуз і вільно, хаосом кучеріє і падає на дебелі в'язи, плечі і спину своїми хвилястими кінцями. Від цього, коли Михайло Самійло-Кішка швидко летить на тачанці, розмальованій під розкішну екзотичну квітку, грива йому теж летить назад, розвівається, і він тоді схожий на чорне вітрило. Грива розвівається у повітрі, під хмарою летить із-під копит, і тоді вже не добереш, де кінчається окраса цього патріарха і де починається пил, що легеньким сивим туманом ще довго-довго йде по дорозі.

Крім бороди, гриви, п'ятьох сот десятин землі, у Михайла Кішки-Самійла є ще: троє синів; чотири десятки одгодованих до рожево-ніжної прозорості свиней; десяток коней, що з них пара "зміїв", особливої дикостихійної породи, призначених для урочистих виїздів свого господаря; парова молотарка, косарки, жатки, грабки, млини, пасіка, десять десятин саду, клуні, стайні, загони, батраки; гній і його особливий аромат, що перемішується із запахом сіна і потом коней, творить із подвір'я фабрику особливих безцінних пахощів.

Михайло Самійло встає дуже рано. Але коли б він не вийшов на подвір'я, там уже клекотом клекотить життя. Іржать коні, мукають корови, гомонять і лаються батраки; у кузні дзвопять молотками сини, що вже лагодяться до косовиці, верещать свині, риплять за клунями млини, із кухні несе духом свіжого житнього хліба.

Михайло Самійло іде, як бог-громовержець. Проте він не хапається, він не поспішає. Він навіть ніби не дивиться навколо себе, але все бачить, нічого від нього не сховається. Бачить і те, що кури гребуться в полові — хтось кинув половника, не причинивши дверей; бачить, що корови одломили ворянку, що батрак не зачепив як слід відра на колодязі і воно, перетягнуте "собакою", високо бовтається в повітрі; бачить, що хтось кіс сіно і неохайно лишив по собі слід; бачить, що в одному возі розсохлися колеса і скоро поспадають шини... все бачить Михайло Кішка-Самійло, але мовчить, бо знає, що за його поглядом стежать десятки очей і — хай він тільки пройде далі — по всьому подвір'ї зразу ж розсипля-ться люди, щоб навести лад. Те вже стукотить молотком біля загороди; те гонить курей, що вони не знаходять собі місця і здивовано зупиняються лише на дві верстви в полі; те, ставши на зруб, пнеться на пальцях діставати відро; інше похапливо біжить через двір з граблями, підгрібає сліди од сіна.

Михайло Кішка-Самійло сміється собі в бороду.

Він відчуває всю свою потужність і силу. Але, відчуваючи це, не забуває, проте, заховати в кишеню гайки або шайби, підкови абощо, що їх знаходить десь на дорозі, ідучи до млина. І це в господарстві пригодиться, а шайба ще зовсім дебела, майже нова.

Так він ходить цілу годину, і за цю першу годину від нього не чують ні слова.

Обійшовши господарство, Михайло Кішка-Самійло повертається назад. Настрій тепер у нього добрий. Скрізь уже чистота і порядок. Батраки, сини, онуки, невістки вилазять із своїх кутків, розгинають спини. Тепер вони можуть вітати свого господаря і, хто охочий, закурити, але подалі від будівель, сіна, соломи — словом, на цілком безпечному місці. На привіт Михайло Кішка-Самійло легко киває головою: "Драстуй, драстуй, що тут у тебе нового, хлопче?" — "А що ж нового, хазяїне.— біла кобила сьогодні ожеребилась жеребчиком..." Це для Михайла Михайловича новина. Що кобила біла ожеребилась, він уже знав чотири години тому, бо чув уночі, а що жеребчиком — ні.

Михайло Михайлович іде в конюшню. Батрак трішки збоку, покурюючи цигарку, але так, щоб дим ішов в бік, протилежний від Михайла Михайловича. За п'ять кроків до конюшні він плює на цигарку, розмелює її руками і, кинувши на землю, притоптує ногою так, що на землі видно тільки кілька смужок попелу та з десяток шматочків махорки.

Риженький тонконогий жеребчик уже на ногах; насмоктавшись молока і відчуваючи себе добре на цьому прекрасному світі, він намагається тепер трішки розважитись. Жеребчик плигає, спотикається і тикає мордочкою в живіт господаря. Кобила, теж зачувши Михайла Михайловича, повертає голову; в роті у неї пасмо сіна; вона привітно ірже, і не розбереш, до кого — чи до господаря, чи до свого жеребчика. Михайло Кішка-Самійло гладить маленького коника зверху і знизу голови, тре пальцями між ушами, лоскоче його під животиком. Малюсінький коник хитається і радо, з щирості сердечної, кидає задки, намагаючись попасти у кучеряву бороду свого пана. "Лихий, сучий син",— зауважує Михайло Михайлович і обережно допомагає підвестися "сучому синові", що, кинувши задки, хруснувсь водночас колінцями об землю. Обдивившись жеребчика і знайшовши, що з нього буде дебела конина, господар переходить далі до породіллі. Він ляскає її по клубах і голосно, як те й належить господареві, каже: "А повернись". Кобила повертається і розумними очима дивиться на бога. Михайло Кішка-Самійло обдивляється і кобилу. Він і з неї задоволений, бо худоба сита, має повне вим'я молока.

Виходячи з конюшні, він через плече зауважує батракові, щоб кобили не брати в роботу три дні та обмірять їй більше вівса.

Але ідилія на цьому не кінчається. Вийшовши з конюшні, Михайло Кішка-Самійло надибує на дволітнього онука. Мале копирсається в землі і мимрить без слів дитячу пісеньку; воно волохате, здорове, схоже на пухнасте совеня, принаймні таке ж невклемезне, як і воно. Але Михайло Кішка-Самійло знає, що з нього буде колись загнозистий робітник. Він присідає і бере онука за підборіддя: "Ану, синку, що ти тут робиш, покажи дідусеві зубки". Синок показує дідусеві зубки і за одним разом хапає його за пальця. "Зубатий, лихий сучий син,— говорить він з тими інтонаціями, як перед тим і про жеребчика.— Так і пальця дідусеві одхусиш". Дідусь обережно звільняє пальця; на ньому гострі сліди чотирьох зубиків. "У діда вдався,— погордо думає Михайло Михайлович,— зубища які, прости господи!" Із пальця тим часом виступає кров. Михайло Михайлович витирає її об полу, потім виймає з кишені маленьку, почорнілу од пилу грудочку цукру і кладе його в заяложену ручку онука. Михайло Кішка-Самійло любить усе маленьке — теляток, і лошаток, і дітей.

Крім синів, онуків, жеребчиків і свиней, у Михайла Кішки-Самійла є ще жінка. Змалювати її можна ось так: зверху на чистому аркуші паперу зробіть середньої, краще меншої, міри пляму атраментом. Потім пером або кінчиком мізинного пальця розведіть пляму униз так довго, як вистачить паперу; добавивши два крючки для ніг і по дві довгі й тонісінькі рисочки для рук — ви будете мати портрет Марти Хомізни абсолютної подібності. Ось тільки з одягом вам буде морока, бо спідницю Марта Хомівна має у сто сорок чотири пілки. Але й це не біда. Треба тільки мати на увазі, що, одягнута в цю спідницю, госпо-. диня дуже скидається на мітлу, звичайно, коли на держално зверху надіти ріпу замість голови. Крім того, що господиня дуже довга і тонка, вона ще й чорна: чорне обличчя, руки, шматочки шиї, ноги, спідниця, волосся, очі, губи,— вся, як свята земля.

На Червоноградщині говорять, що злість росте у парі із ростом.