Мертві душі - Микола Гоголь

"Ну, та вже дай слово!"

"Будь ласка".

"Слово честі?"

"Слово честі".

"Ось яке прохання: у тебе є, певне, багато померлих селян, які ще не викреслені з ревізії?"

"Ну, є; а що?"

"Переведи їх на мене, на моє ім'я".

"А нащо тобі?"

"Ну, та мені треба".

"Та нащо?"

"Ну, та вже треба... це вже моє діло, словом, треба".

"Ну, вже, певно, щось затіяв. Признайся, що?"

"Та що ж затіяв? з такої дурниці й затіяти нічого не можна".

"Та навіщо ж вони тобі?"

"Ох, який цікавий! йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!"

"Та чому ж ти не хочеш сказати?"

"А що ж тобі за користь знати? ну, просто так спала фантазія".

"Так от же: доти, доки не скажеш, не зроблю!"

"Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й задкуєш".

"Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо".

"Що б таке сказати йому?" подумав Чичиков і після хвилинного роздуму заявив, що мертві душі потрібні йому, щоб набути ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душі".

"Брешеш, брешеш!" сказав Ноздрьов, не давши докінчити: "брешеш, брат!"

Чичиков і сам помітив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабкий. "Ну, то я ж тобі скажу пряміше", сказав він, поправившись: "тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись; але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, далебі, комісія: не радий, що зв'язався: хочуть неодмінно, щоб у жениха було ніяк не менше трьохсот душ, а тому, що в мене цілих майже півтораста душ не вистачає..."

"Ну, брешеш! брешеш!" закричав знову Ноздрьов.

"Ну, от уже тут", сказав Чичиков: "і ось настільки не збрехав", і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.

"Єзуїт, єзуїт. Голову ставлю, що брешеш!"

"Одначе, це ж образа! що ж я таке справді! чому я неодмінно брешу?"

"Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві".

Чичикова образило таке зауваження. Всякий-бо вислів, хоч трохи грубий або такий, що ображав добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.

"Їй-Богу, повісив би", повторив Ноздрьов: "я кажу тобі це одверто, не для того, щоб тебе образити, а просто по-дружньому кажу".

"Усьому є межі", сказав Чичиков з почуттям гідності. "Коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми", і потім додав: "не хочеш подарувати, то продай".

"Продати! Та я ж знаю тебе, ти ж негідник, ти ж дорого не даси за них?"

"Ех, та й ти теж гарний! дивись-но! та що вони в тебе, брильянтові, чи що?"

"Ну, так і є. Я ж тебе знав".

"Даруй, брат, що ж у тебе за крамарський нахил! Ти б мусив просто віддати мені їх".

"Ну, слухай, щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь скнара, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх на додачу".

"Вибач, нащо ж мені жеребець?" сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.

"Як нащо? та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири".

"Та нащо мені жеребець? заводу я не держу".

"Та слухай, ти не розумієш: адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом".

"Та непотрібен мені жеребець, Бог з ним!"

"Ну, купи булану кобилу".

"І кобили не треба".

"За кобилу й за сірого коня, отого, що ти в мене бачив, візьму з тебе тільки дві тисячі".

"Та непотрібні мені коні".

"Ти їх продаси, тобі на першому ярмарку дадуть за них утроє більше".

"То краще ж ти їх сам продай, коли певен, що виграєш утроє".

"Я знаю, що виграю, та мені хочеться, щоб і ти мав вигоду".

Чичиков подякував за прихильність і рішуче відмовився і від сірого коня, і від